— Катарино, я казав тобі, що ти лише нашкодиш дитині своєю постійною присутністю.
— Я тобі не даю порад, то й ти мені не давай. Я знаю, що лікар сказав.
— Я цікавився і second opinion професора Лизнєка з Ребра, і він вважає, що дитині потрібен спокій. Кобіто, йдеться про мозок.
— Тебе завидки беруть, що я з дитиною більше часу, ніж ти? Та тобі ніхто не боронить, можеш бути, скільки захочеш.
— І скільки зможу, не провокуй мене.
— Знизь тон, Давид нас може чути.
— Давид нас не може чути.
Інспектор Відошич обережно відчинив двері, і вони затихли. Підійшов на пальцях, дуже тихо представився і попросив ошелешеного Давидового батька на хвильку вийти.
Горак не міг стриматися.
— Вибачте, це вже дійсно занадто, я вже не кажу, що це шкодить дитині. Спершу ваш колега вчора…
Відошич перебив його.
— Я все розумію, в мене два сини його віку.
Кивнув головою в напрямку Давидової палати.
— Не розумієте — ваші здорові.
— Я хотів сказати, що мені абсолютно зрозуміло, що я остання людина, яку б ви хотіли тут бачити, але як начальник відділу я особисто прийшов перепросити через вчорашній, як би то сказати, випад.
Горак зм’як.
— Ну добре, не можна сказати, що це був випад, просто моя дитина в тяжкому стані, і мама, і я на нервовій межі. Прошу вас, нехай більше ніхто не приходить.
— Зроблю все, що зможу, з підлеглих точно ніхто не прийде. Але прошу вас мене вислухати. Ми розслідуємо одну зовсім іншу справу, справу про вбивство, і ваш син, імовірно, я навіть сказав би, точно з цим не пов’язаний. Але мусимо все перевірити. Малого нібито, як стверджує група, яка була на місці події, налякав якийсь автомобіль, а дещо вказує на те, що цей автомобіль міг би бути пов’язаний зі справою, яку ми ведемо.
— Так, хтось налякав Дадика, і та паскуда втекла з місця події. І його не спіймали.
— На цей момент ще нічого невідомо, але ми б хотіли захистити вашу дитину.
— І, звичайно, коли він прокинеться, допікати його питаннями.
Відошич не відповів. Розвів руками на знак вибачення, попрощався і, задкуючи, рушив коридором. Обернувся лише коли йому Горак крикнув:
— А хто цей другий? Його теж збили?
— Не збили. І це не він, а вона.
Горак хвильку постояв у коридорі і повернувся, щоб попрощатися з Давидом. Ще раз сказав Катарині залишити дитину в спокої, вона йому щось відповіла, в цей момент зайшов черговий лікар, і те, що він їм сказав, було неприємним. Лікар пішов, Катарина не витримала і знову щось Борисові гукнула перед його відходом. Мав час їй у дверях відповісти:
— Твої розмірковування зараз на рівні того нещасного недорозвинутого Бахура, вашого сусіда. На Малій вулиці, це, очевидно, заразне.
Із тих пиріжків, які були призначені для Катарини, Циліка взяла два і віднесла їх Бахуру Даміру. Він був спокійний і нічим її не провокував. Зачекав, доки вона зачинить двері.
Мала Пречиста сиділа на краю столу і ручкою й легким нахилянням голівки показала йому, що він може їсти.
— А ти?
— Дякую, я не голодна.
Дамір був голодний і схопив свої пиріжки. Коли їв, завжди дивився тільки у свою тарілку, так його навчила Циліка. Єдине, що він собі дозволяв, це були розмірені постукування лівою рукою по скляній мисочці, яка стояла на столі.
— Що це таке?
Він побачив щупальце-ручку, якою вона, здавалося йому, неґречно показала на миску.
— Це моя мисочка.
— Бачу, що мисочка. Що в ній?
— Це мої пакетики з цукром. Я їх дістаю в подарунок.
— Від кого?
— Від Катарини і від інших.
— Ти їси той цукор?
— Ні.
— Ти його колись з’їси?
— Не знаю. Може.
Він повернувся до поїдання свого пиріжка, з’їв останній шматок і лише тоді запитав:
— Ти буваєш хоч коли-небудь голодна?
— Чесно кажучи, ні, але деколи мені хочеться чогось. Наприклад, деколи хочеться цукру.
Хитрувато сказала вона.
Дамір удав, що не почув.
Поїв, розслабився на стільці і мовчав. Минулої ночі вимовив більше слів, ніж за ціле своє життя. Йому було не до розмови, здавалося йому, що він уже запитав усе, що мав запитати. Єдине, що для нього було важливим, це її присутність.