Пречиста засовалася, перемістилася на сам край стола, підсунула під сукеночку обидві руки і почала махати ніжками, наче нудиться.
— Не сиди тут, можеш впасти.
Вона засміялася.
— Не бійся, на відміну від інших, я після піднімання вгору не можу впасти.
Вони мовчали. І хата мовчала. Циліка займалася своїми справами, дзядек плів канат на горищі, Віліма не було чути. Пречиста не витримала.
— Як ти взагалі розважаєшся? Маєш якусь гру? Не сидиш же ти без діла цілий день?
— Вмію в шахи грати, але ніколи не грав проти когось. Ніхто поняття не має, що я вмію грати в шахи.
— Як ти навчився?
— Спостерігав за пенсіонерами в парку. Вони не відганяли мене від лавок.
— Хочеш, я навчу тебе грати в Ґо?
— Ґо? Що це ґо?
— Одна давня гра. Кажуть, вона виникла чотири тисячі років тому.
— Ого… це дуже давно! Хіба й тоді люди грали?
— Ну так. Коли люди не можуть воювати, вони грають. У схожі, але безпечні ігри.
— Хто вигадав те твоє Ґо?
— Кажуть, гру вигадала якась принцеса. В Китаї. Могутньому царстві.
Дамір засміявся в кулак.
— Принцеса вигадала гру? Жінка?
— Думаєш, я не бачу, що ти смієшся?
В її голосі чувся докір.
— Ти насміхаєшся з жінок, Даміре?
— Та ні.
— Можеш спокійно сказати. Я звикла, що жінок зневажають саме там, де мене найбільше прославляють і буцімто шанують. Фе!
Йому здалося, що вона здригнулася.
— Вибач, Мала Пречиста!
— Не проси вибачення в мене, проси у всіх жінок, бодай в душі.
Дамір закам’янів. Не знав ані як це зробити, ані як цього не зробити. Злякався. Йому здалося, що Пречиста навмисно замовкла і замислилася над його поведінкою.
Але ні. Думала вона про щось інше.
— Я люблю гру Ґо, бо вона старша за мене.
— Я не впевнений, що розумію, чому.
— Чому? Тому що те, що старше від мене, віддаляє межі відповідальності.
— Не розумію, про що ти кажеш. Не розумію всіх слів.
— Та розумієш. Як і в… звичайному житті. Знаєш, що молодим людям багато чого пробачають, і так само пробачають всім решта, хто є молодим. Молодшим. Навіть тваринам. Так і я, коли знаю, що щось старше за мене, маю відчуття, що можна вибачити і якісь мої огріхи і помилки. Зрештою, багато чого всім і кожному пробачається, — засміялась вона. — Навіть цілим державам.
— Я не встигаю за тобою. То ми були в стародавньому Китайському царстві, а тепер ми вже в тих… молодих державах.
Пречиста радісно сплеснула ручками.
— Не будемо про це. Нумо, я тебе навчу грати в Ґо. Це прекрасна інтелектуальна гра.
— Не думаю, що можу чому-небудь новому навчитися. Ти й сама знаєш, що в мене не… все добре з думками. Знаєш, що я… розумово відсталий.
Відвернув голову до стіни і знайшов крапочку, яка не рухалася.
— Дурниці. Ти можеш все, що захочеш.
Зробила паузу, а тоді схвильовано прошепотіла:
— Даміре, Даміре! Хтось стоїть біля вікна!
Він стурбовано обернувся до вікна, навіть припіднявся.
— Де? Не бачу нікого.
Почув її дрібнесенький сміх. Зараз він його ні з чим не порівнював. Чітко його розпізнавав.
— Та, Даміре, нема нікого. Просто я з досвіду знаю, що люди розгублюються, коли щось з’являється несподівано… нізвідки. Тому я й звернула твій погляд до вікна. Дивись сюди, на ліжко.
Дамір розізлився.
— Та ну тебе…
Хотів їй дорікнути. Не встиг. На ліжку помітив дошку, покреслену лініями.
— Що це?
— Дошка.
— Порожня?
— Так. Тільки поля, які творять цих дев’ятнадцять вертикальних і дев’ятнадцять горизонтальних ліній. Так, дошка порожня. Крім того, що вона стародавня і її вигадала жінка, гра мені подобається ще й тому, що починається порожньою дошкою.
— Як гра може починатися порожньою дошкою?
— Як і все в житті. Все починається з порожньої дошки.
— І що далі?
— Ставиш свій камінець не певне місце, і він лишається там до кінця партії. Або його захоплюють в полон. То називається «втратити свободу».
— Ніяка то не гра.
— Так? І тобі вона схожа на життя?
— Я цього не казав.
Він помітив, як почав повторювати фрази Пречистої. Не міг більше стежити ні за словами Пречистої, ні за грою Ґо. Він відвернувся, вона зрозуміла, і дошка зникла з маленької кімнатки. Мала Пречиста чекала, бачила по ньому, що він хоче щось запитати.
— Знаєш, як зараз, саме зараз Давид? Про що він думає зараз, коли спить?
Вона замовкла, дала йому знак, щоб і він замовк, і чогось чекала. Тоді посміхнулася, але невесело.