— Знаю, про що він думає.
Сварилися біля мого ліжка… Насправді, ставили якісь питання. Найбільше: а ти, ти, ти, а ти, а ти, і страшно мене рознервували. Я не міг їх більше слухати і тому сховався дуже глибоко за своєю завісою, щоб не мусити їх ні чути, ні відчувати. Коли я ховаюся, бачу якесь біле світло, мене нічого, абсолютно нічого не болить, я нічого не чую, ніяких запахів не відчуваю і типу бачу тільки своє чоло зсередини. І слухайте: чую себе, як я дихаю, ніби дихаю в каструлю. Якось так. І ніби моя голова стає великою і легкою, круглою, як шкільний глобус, і якось типу існує тільки вона, без шиї, без рук, без ніг, без живота. І тоді я весь — моя велика, кругла макітра, яка дихає в каструлю. Здається, інші теж помітили, що я став лише головою, і мене хтось тряс, а лікар світив мені ліхтариком в око, і я перелякався, але мусив вернутися і тому чув, коли той лікар сказав моїм старим, що якщо вони і далі думають так поводитися біля ліжка дитини, для неї було б краще, якби вони не приходили. Та «дитина» і те «неї» — це я. Навіть мій старий замовк, тільки підійшов ще ближче, погладив мене по руці в мільйонний раз і сказав щось дурне типу: «Сину мій, вибач татові». Слухайте, як мені було соромно! Чого він має мені казати «вибач»? Він же не наступив мені на ногу. Ненавиджу, коли мій старий просить в мене пробачення, страшно ненавиджу. Потім пішов, а мама нюняла, поки не прийшла медсестра і не сказала, що буде краще, якщо і вона піде. Тоді стара щось випрошувала, але нарешті перестала плакати. Не читала мені. Коли вона пішла, мені здалося, що я би насправді хотів, щоб вона прочитала мені якусь казку. В кожному разі, краще це, ніж вони мають сваритися, а потім вона без сенсу нюняти. Якби я почав нити, завивати і плакати, побачили б вони, яке це плакання. Але я навіть не думаю цього робити. Хоча я став якийсь… м'який. Саме м'який. Знищити людині життя так, як це мої старі вміють, не вміє ніхто. Я навмисно вирішив триматися якийсь час глибоко за своєю завісою. Лікарі це називають «погіршенням загального стану». Коли я близько від краю завіси, це називають «стабільно», чи якось так. Звучить, як прогноз погоди, але це не він… це про мене. Дурненького Давида. Я час від часу сам собі кажу, що я дурний, і від того краще почуваюся. Ненавиджу, коли мені хтось інший скаже, що я дурний, але сам собі я можу сказати все, що мені заманеться. Ой, знов мама. Вона не те що діставуча, це просто неймовірно, яка вона діставуча. Знов мене кличе і шепоче біля мене. Ага, совість її гризе, що з татом сварилася. Розгублена. Якщо вона собі придумає читати мені казки, сподіваюся, вона не забудеться і не прочитає мені якоїсь казки для дівчат. Коли я був дуже малий, міг і такі байки слухати, але насправді любив тільки ті для хлопців. Та я не знаю, як я відчуваю, що якась казка для хлопців, а якась — для дівчат, але відчуваю безпомилково. От, наприклад, «Спляча красуня» — для дівчат, сто відсотків, «Бременські музиканти» — для хлопців, сто відсотків, «Попелюшка» — для дівчат, сто відсотків, «Білосніжка і сім гномів» — для дівчат і для хлопців, бо в ній є дурниці про те, як якась баба роздивляється себе в дзеркалі, що точно для дівчат, а решта байки може бути і для хлопців, бо там є гноми, які чимось займаються і можуть бути смішними, різними. І для хлопців, звичайно, ті, в яких є дракони, мечі, багато польотів. А для дівчат — коли щасливо одружаться, коли мають золоті сукні і схожі речі. Якось так. Моя мама, буває, дуже сильно проколюється і тоді читає те, що мені насправді не подобається, але от останнього разу вона практично вгадала. А дуже мені цікаво було би, чи ті казки для дівчат можна так переказати, щоб були і для хлопців, і навпаки: ті для хлопців переказати так, щоб були для дівчат. Дурню мелю, як Горватка з другої парти. Трохи якийсь я типу неспокійний, чи що? Не знаю, чого я неспокійний. Ніби чогось боюся. Чого? Нічого мене не болить, коли завіса зникне, все буде добре… не знаю, трохи мені страшно, але не знаю, чого. Може, ліпше було би, якби мені мама не читала. Чогось все мене нервує, ніби боюся тих казок. Сподіваюся, я не захворів серйозно? Може, краще було би, якби ти врешті постарався і вийшов з-за завіси, дурний Давиде? Якщо так піде далі, то я трохи запізнюся з тою своєю роботою таємного агента. Треба серйозно спробувати вийти з-за тої завіси. Але мені не вдається, ніяк не вдається. Боюся світла ліхтарика.
Дамір був наполегливим.
— Ти знаєш, про що думає Давид. Чого ти мені не скажеш?