Ловро відвіз авто в автосервіс, щоб не сталося чого поганого в самий день весілля, й Іта поверталася додому трамваєм. У трійці від Любляниці до рогу вулиці Нехайської й Озальської Іта роздумувала, як влаштувати так, щоб все-таки зібрати всіх колежанок вдома, але щоб Катарина не образилася і це не виглядало негарно, зважаючи на Давидову хворобу.
Через все це вона нічого не чула:
Мобільний телефон — мелодія з фільму «Афера»:
«Слухай, мені так смішно, шо він не розуміє, яка та кобіта. Тобто йому може подобатися хто завгодно, я нічо не кажу, але вона дійсно сука. Нє, найстрашніше то, шо він єдиний не бачить. Я йому точно не скажу. Як він не розуміє, ті її приколи з тими екстремальними видами спорту такі очевидні. Та знаєш, я б тобі зараз сказала, та й, зрештою, всі знають, і з ким вона їздить, і шо вони там роблять, і шо їй адреналін піднімає, шо тут скажеш. А він дійсно не бачить… мені все одно, він мені вже взагалі не подобається. Мені взагалі пофіг на нього. Нє, чесно… Вона? Та ну. Не можу повірити. Капець… Слухай, я вже забула про ті штовханини в трамваях. Мені сказали, шо «корейка» завтра буде готова. Нє, якшо не буде, я зроблю скандал. Та мене би то чисто за вихідні схарило. Як я буду торбу тягати на фітнес? Нє, я з собою вожу рушники. Та, нові собі купила. Колекція фенді, такі кльові. Клас. Такі сексуальні, чорні, мають поперечну золоту смужку, коротше, побачиш… Та нє, я знаю, шо ти би могла приїхати по мене, але для чого, слухай, якшо вони мусять зробити свою роботу… Ок, цьом, побачимося, напишу тобі мейл. Па. Слухай-слухай, все-таки приїдь по мене…»
Двоє чоловіків:
«Дуже дорого, мої хай забудуть про університет, я того не можу оплачувати. А з іншого боку, шо вони на дорозі будуть робити, якшо і для тих з середньою освітою нема роботи? Ти правий, нема і для тих з вищою. Нє, не знаю, не знаю, я не настільки розумний».
Мобільний телефон — мелодія «Рондо алла турка»:
«Агентство, слухаю вас… а, то ти. Я в трамваї, їду до нотаріуса завірити підпис. Слухай, та баба таку ціну залупила, ніби в неї не знаю шо — палац. Та, має нагорі стрих, але все одно ціна зависока. Слухай, якби я була на твоєму місці, я би в то влізла. Почни будувати, а вони хай жаліються. Та ти за три дні вже до даху дійдеш, шо ти така дивна. Поміняй замок, поки вони на дачі, і дій. Пиши мені смски, я інакше не зможу, в мене та презентація. Та того, знаєш, про шо я тобі розказувала. І Чович буде, тому я і йду. Мушу його злапати. Найліпше на презентації. Спокійна атмосфера… Якшо він не може, то я не знаю, хто може. Ну все, пиши смс. Па».
Мобільний телефон — звук дзвона:
«Хто то сказав? Капець. Та ну… Не може бути… Не можу повірити. Ну… шариш, це все. Шариш. Скажи, то нормально? То нормально? Ну… Господи! Нє, і я нє… Нє, і я нє. Але все-таки… Та ну. Будеш? Будеш… ага, нє, супер, супер… супер, домовились. Господи… Та нє, той його друг. Господи, яка ти дурна, той з мотоциклом. Та. Ага. І мені. Він такий класний, я від нього дурію. Капець. Ага, та… Взагалі. Будеш? Ок. Па-па… ага, пааа, цьомки.
Суупер, супер, супер, суперово. Доомовились, доомовились. Ага, пааа».
Борис Горак зазвичай повертався додому близько 16:30. Сьогодні були страшенні корки, десь поламався трамвай, десь сталася аварія двох автомобілів, невелика, але достатня, щоб додому він добрався десь аж близько половини шостої. Був неймовірно втомлений. Дружина навіть мусила допомогти йому скинути куртку.
Ледве дочекався, коли сяде за стіл.
— Я страшно змучений, не муч мене сьогодні розповідями про здорову їжу.
— Я тебе не мучу, але якщо ти ще зараз, в цій ситуації, будеш напихатися всякими отрутами, твій організм не витримає. Твоє серце в не дуже доброму стані, тригліцериди зашкалюють. Ти почуваєшся молодим, але стан твого організму свідчить про інше. Стрес тебе вб’є.
— Я не буду сваритися.
— Так, вибач, не спитала тебе, як було в лікарні?
— Ніяк. Та жінка виводить мене з себе, я здурію від її нав’язливої турботи. Взагалі про малого не думає. Для неї її біль важливіший.