Дивлюсь на неї зараз, як вона шукає книжку, щоб мені почитати, а книжка або перед її носом, або на тумбочці. Але моя мама буде «вірити», що знайшла її, ніби книжка була в лісі. Моя мама…
Мій тато називає мою маму «збирачкою порожніх баночок». Це не така вже й неправда. Моя стара дуже довго зберігає порожні баночки і всілякі коробочки на тій скляній поличці під дзеркалом у ванній кімнаті, тому в нас все заповнене різними порожніми речами, але завжди бракує чогось, що би мало бути повним. Вона зберігає порожні баночки з-під різних кремів і пальцем довго шкребе в основному по чомусь, чого вже нема, і при цьому завжди замислена. Так намножилися і баночки, і коробочки, і, тримайтеся, люди, різні корки. Спочатку мені подобалося, як тато її називав, було дуже шепеляво від тих «ч», тоді й я спробував і додав ль, вийшло симпатично: «збирачка порожніх бляночок», але мама дуже образилася і запитала мене, чому я її ображаю, і ще додала те, що завжди додає: «Ти — чистий тато». Це в них якась образа: «Ти — чистий тато», «Ти — чиста мама». Так ніби я женився на своїй мамі, а що ще дурніше — ніби я женився на своєму татові. А насправді, якби я собі вибирав старих, я не впевнений, що вибрав би саме їх. Та, напевно, вибрав би. Так вони, відколи я їх знаю, постійно сваряться. Так само вони сварилися і коли тато жив у нас. Як би то сказати? І доки були чоловіком і жінкою, вони сварилися якось… розлучено. Просто я тоді цього не бачив, бо був замалий, але зараз це розумію, бо відколи я їх знаю, вони однакові. Розлучені. В будь-якому разі, вони одне про одного недобре думають. Класно, що вони очікують, що я буду думати про них добре: тобто мама хоче, щоб я думав добре про неї, а погано про тата, а тато навпаки: добре — про нього, а погано — про маму. Хоча це трохи важче і заплутаніше.