Відтоді на ярмарках і торговищах, на вулицях і ринках грає весела гармоніка, на яку перетворилася мала перламутрова гусениця.
Лише овочівник, ти і я знаємо, як виникла гармоніка, яка так весело грає, що людині інколи здається, наче хтось сипле цукор-пудру на перламутрове місячне сяйво.
Відошич вирушив автівкою до своєї квартири у Ланишті, але щось трапилося на дорозі, і він петляв, міняв керунок… Коли опинився перед Клаічевою лікарнею, повірив, що приїхав сюди абсолютно випадково. «Збіг дорожньо-транспортних обставин».
Ніхто в реєстратурі його не спинив, він пройшов коридорами, які звучали по-вечірньому: і хоч їздили ті самі, що і вранці, візки зі скляними поверхнями, чаями, постіллю і їжею, хоч і проходили медсестри і запізнілі батьки, це не були денні звуки. Були м’якшими.
Дійшов до дверей Давидової палати й увійшов, коли Катарина закінчила читати. Вона встала, її брови злетіли до чола. Відклала книгу і дала йому знак, щоб вони вийшли у коридор.
— Пані, вибачте, я їхав додому і просто заскочив поглянути, як малий, і перепросити вас ще раз.
Катаринине обличчя зм’якло, її борода затремтіла.
— Дякую, досить добре. Криза була в мене, а не в нього, мені здалося, що він інакше дихає. Нерви здали.
— Ні, ви справжній герой. Я вами захоплююся. Мене вразило те, що сталося, я казав вашому чоловікові, в мене двоє синів, одному шість, другому дев’ять, не знаю, як би я…
— Він тато Давида, але більше не мій чоловік. Бажаю вам ніколи не дізнатися «як би ви» в такій ситуації.
Вона трішки нахилилася, ледь помітно.
— Дякую, що прийшли, — посміхнулась вона.
Відошич торкнувся її руки вище ліктя. Обоє зніяковіли.
— Бережіть сили для того часу, коли він прокинеться.
Вона натиснула на клямку, Відошич поглянув на її руку і ледь не поклав на неї свою. Вчасно стримався і почав нею поправляти куртку.
— Пані, обіцяю вам, ту звірюку, яка налякала малого, ми зловимо. Йому це так не минеться. Я би все на світі дав, щоб ми могли захистити вашого сина.
Нічого йому не відповіла. Відошича почало дерти в горлі від власного останнього речення.
Хто цей чоловік? Не можу згадати, але знаю, що вже чув його голос. Це не той, що вже був, здається. Коли був? Не знаю, трохи плутаю час. Дурний Давиде, краще тобі трошки поспати.
Тієї ночі хатинка теж спала. Заплакана, налякана, втомлена, невтішна. Коли зайшли Ірма, Іта і Катарина, коли нарешті зайшла і Циліка, хатинка більше не мала сил слухати, як спершу Циліка, тоді Ірма, тоді Іта пояснювали Катарині, що все буде достойно, шо ніяких цирків у хаті виробляти не будуть, на самому весіллі так само, шо всі гості знають, шо сталося з Дадиком, шо нікому в голову не прийде шось непристойне витворяти, але шо весілля не можна перенести, все вже готове, і в церкві вже була репетиція.
— Робіть, що хочете, мені все одно.
Так сказала Катарина.
Хатинка не мала сил дочекатися Катарининої відповіді, похилилася зі всіма своїми вікнами, кроквами і черепицею. Це чули її добрі старі сусідки.
П’ятий камінь, п’ятий вал
— Вііілііім, Вііілім!
Циліка з чоловіком уже вийшли з дому, але він уже втретє того ранку загубився. Бозна чому повернувся додому: перевірити, чи вимкнули газ, чи горище замкнене, щоб дзядек знову туди не виліз, чи Бахур у своїй кімнаті…
Циліка у хвіртці втрачала терпець і поправляла шалика. «На Всіх святих на Мирогої завше свіжо, шо би на себе не натягнув, все одно мало. Сонце світить, але не гріє, тілько людину баламутить…»
— Віліілім, Віііліім!
Нарешті він вийшов із хати, вони зачинили за собою хвіртку і, взявшись попід руки, пішли Малою вулицею із торбами, в яких були і віники, і губки, і відра, і «поліроль» для надгробків, перелитий у «фляшку з-під малого пива, жеби було вигодніше».
Бахур Дамір прокинувся раніше, ніж зазвичай. Був нетерплячим, збудженим, не міг дочекатися, коли закінчиться сніданок, і Вілім із Цилікою нарешті підуть з дому. Дзядек все одно спав у своїй кімнаті.