— Ходімо надвір!
Він узувся і нашвидкуруч натягнув куртку. Надворі було справді похмуро, але порівняно з передпокоєм і Даміровою кімнаткою був білий день. Обоє вдихнули. Навіть було чутно.
Дамір рушив не стежкою на подвір’ї, що вела на вулицю, а в зворотному напрямку, помалу, повз гараж, який із повіткою творив прохід до загородженого саду. Там їх у паркані чекала низька дерев’яна хвіртка без клямки, з небезпечними дверними завісами, які своїм скрипом упродовж років попереджали, що в будь-який момент вони можуть розпастися перед перехожим. Обережно відчинив хвіртку, і вона не видала жодного звуку. Краєчком ока поглянув на свою супутницю і помітив, що вона уважно стежить за його рухами. Був гордий. Звернувся до неї дещо зверхньо:
— Тепер вже можемо спокійно розмовляти.
— Та можемо весь час, ми ж і так не розтуляємо ротів.
— Знаю, але…
— Розумію, нічого не має відволікати твоєї уваги.
Не відповів їй. Серйозним голосом познайомив Малу Пречисту із хризантемами, дещо по-власницьки зробивши лівою рукою півколо, наче їх сіє.
— Дякую тобі, Даміре, я добре знаю хризантеми. Це час їхнього життя і час їхньої насильницької смерті. Помруть, зрізані, на надгробках.
Її розлютив урочистий тон власного голосу і вона швидко додала:
— Куди ти нас ведеш? Як ми пройдемо? Мені здається, що перед нами тільки та багатоповерхівка, стіна, мені й дивитися страшно.
— Не бійся.
Це була найкраща фраза, яку Дамір вимовив за весь час свого життя. Здалося йому, що він від неї випрямився. Пречиста помітила зміни.
— О, так, людина найсильніша тоді, коли іншу боронить від страху.
Дамір більше не переймався її швидкими реакціями на зміни його настрою. Ще раз проказав:
— Не бійся.
Повторена фраза більше не мала такого ефекту, і Дамір відчув, як знову згорбився. Потоком слів спробував прикрити раптову ніяковість.
— Залишився ще один прохід. Він закиданий сміттям, трохи заріс кущами, але я можу пролізти. Я тут все добре знаю.
Між блакитною стіною нової п’ятиповерхівки і заваленим тином осіннього саду, який вони покидали, виднівся прохід, що не належав нікому і нічому: ні садові, ні будівлі, ні мешканцям. Прохід був частково закиданий будівельним сміттям, сухим гілляччям, листям, зігнилим мішком з-під цементу, кусками целофану, іржавими дротами, але Дамір подолав його дуже-дуже обережно, повільними кроками, пильнуючи, на що стає. Ледве добрався до місця, де була покладена кольорова плитка.
— Зараз ми вже на чужій, їхній території, але мене ніхто тут не спиняє. Тільки раз мене якийсь чоловік прогнав. Потім він переселився. Циліка каже, в ще кращу хату.
Поглянув на кишеню. Пречиста його не слухала.
— Не слухаєш мене?
Пальчиком, прикладеним до вуст, дала йому знак замовкнути. Спинився. Мала Пречиста ще більше насунула ковнірця-каптура на голову і дала йому знак іти далі.
— Нічого страшного. Один голос з молитвою прорвався. Треба було послухати, про що просить.
— І?
— І нічого. Я перевірила, нічого вже зробити неможливо.
— Де ти перевірила? В кого?
Пречиста відсутньо мовчала, і він чітко бачив, що вона й не думає йому відповідати.
Минули подвір’я, повністю покрите плиткою, без травички, без листя, огороджене зеленим парканом. Дамір із легкістю відчинив хвіртку із внутрішнього боку, вийшов на вулицю, яка насправді була паралельна тій, на якій він мешкав.
— Зараз ми повернемо, тоді через трошки ми вийдемо на головну вулицю — Озальську, і ще трошки і ми на базарі.
— Знаю, пригадую.
— Пригадуєш?
— Я була тут вже кілька разів.
Слухав її неуважно, зорередившись на своїх кроках. Витренувано і звично тримався внутрішнього краю тротуару. Завжди почувався впевненіше, коли з одного боку, поруч із плечем, була стіна будівлі. Нічого не показував: здавалося йому, що немає що показувати. Нічого не було, крім будинків, які із правильними проміжками між ними чергувалися: багатоповерхівка, одноповерхівка, багатоповерхівка, одноповерхівка. Пречиста дивилася перед собою, наче їй заважав той ефект тунелю, який творили багатоповерхівки навколо низьких будинків.