— Прошу?
— Ви підлі. Вам вдалося нав’язати людям докори сумління. Ваш маркетинг блискучий, ви залучили до нього і лікарів, і фармацевтів, тобто людей в білих халатах.
Вона різала селеру. Зауважила й сама, що рухи її стають все швидшими і швидшими.
— Білі халати це роблять відповідно до свого професійного сумління. Ти зараз у ситуації, в якій якраз би мав цінувати білі халати.
— Я їх ціную, але я не осліп. Сьогодні ті білі халати замінюють чорні мантії. Люди їм вірять і як погани їх бояться так, як колись боялися ворожбитів та інквізиторів.
— Вони не повинні боятися.
— Не повинні, але бояться. І раптом всім робиться ніяково через те, що їдять те, що їдять, скоро й нормальні люди почнуть перепрошувати за кусник м’яса.
На мить вона припинила різати і люто поглянула на нього.
— Що ти хочеш сказати? Що ми, котрі не їмо м’яса, хворі?
— Навпаки. Ви такі здорові, що здоровішими й бути неможливо. При здоровому розумі і ясній пам’яті оперуєте цифрами. Дуже вміло. Скільки коштує кілограм сочевиці, яку ваші магазини продають у пакетах по двісті грамів? Га? Скільки коштує пакетик насіння льону, завезеного з Китаю? Га? Та там тонна льону коштує стільки, скільки ваш сраний пакет зі стома грамами. Порахуймо разом. Чого це ти замовкла?
— Замовкла через твою безсоромність. Та сочевиця і той льон вирощені в особливий органічний спосіб, і це вирощування дороге, тому й коштує багато.
— Та ну? Особливо в Китаї, де денний заробіток працівника, який той льон вирощує, невимовно низький. Крім того, навіть мій Давид знає, що Китай — найзабрудненіша територія на земній кулі. І це — органічне вирощування? Скільки ж це ви простору займаєте на матінці Землі, якщо те, що ви продаєте за нечуваними цінами, наявне у всіх магазинах здорового харчування від Ванкувера до Австралії, від Москви до Дубровника? Га? Органічне вирощування? Га?
Не зачекала, поки він сяде і поїсть, встала, зібрала тарілки і склянки.
— Я не беру участі у продажу, і не провокуй мене тим своїм примітивним «га». Достеменно відомо, чому ціни на ці здорові продукти, так, здорові продукти, вищі, ніж ми би хотіли.
— Та припини, ніхто тебе ні в чому не звинувачує, але визнай принаймні, що твоїм однодумцям ідеться про зиск.
— Про здоров’я і, звичайно, про зиск.
— Звичайно, про зиск, а тоді вже про здоров’я. А їй-бо, і про хвороби. Хто здоровий купував би ті ноні, які зберігають в пудлах в приміських гаражах, повних щурів і тарганів, та ще й безсоромно рекламують їх як найбільш продаваний сік на світі. Та від нього би мільйони були нереально здоровими, а відсоток хворих загалом той же.
Вона такого практично ніколи не робила. Поважала їжу, і це було, можливо, вперше, коли повну тарілку вівсяних пластівців, политих медом і посипаних лляним насінням, витрясла у смітник.
— Їх купує той, хто хоче.
— І той, хто може, дорога моя. Це дійсно коштує. А проблемою світу є не здорові, які спокійно за пляшку сумнівного кислого малинового сиропу, «таємничо виробленого на Таїті», дають 50 євро, але їм навіть на гадку не спадає, що Таїті — одна з найбідніших держав світу, де, імовірно, люди помирають від недоїдання. Причому, в місці, де росте таємнича рослина ноні. Проблемою світу є здорові, які вмирають не від масної їжі, а від голоду.
— Відколи ти, відвічний цинік, став завзятим захисником бідних і голодних?
— Я не захисник, але усвідомлюю певні речі.
— Ти, часом, не збираєшся стати борцем за захист Землі?
— Борони, Боже. Земля сама себе захистить.
— Земля сама не захистить себе. Землі, дорогий мій, байдуже, хто на ній буде жити. Наше завдання — зберегти Землю і життя, щоб могти вижити.
Вона спробувала заспокоїтися. Знову взяла ножа і почала різати селеру.
— Невірно, дорога моя, знову невірно. Матінці Землі ми остогиділи, їй це все вже в печінках, і матінка Земля невдовзі зробить все, щоб нас позбутися.
— Але, на жаль, вона неперебірлива, бо якби була перебірливою, спершу би позбулася таких, як ти.
— А чого це?
— Тому що з тими обсягами негативу, які ти поширюєш навколо себе, неможливо жити. Ні ми двоє, ні людство не можемо рухатися вперед.
— Боже, як мені тебе шкода. Невже ти справді думаєш, що я такий важливий? Щиро, щиро мені тебе шкода, прийми мої співчуття, кохана.
Припинила різати стебло селери. Підняла руку на сантиметрів десять, почала вертіти нею в суглобі і спинилася в момент, коли на сталі ножа відбилося світло. Вона випрямилася, поглянула йому просто у вічі, а він — на її непорушні повіки, по яких було видно, що вона чудово себе контролює. І рухи, і голос.