— Ніколи не співчувай людині, яка в руках тримає ніж.
На її обличчі не було помітно жодних рухів, і та фраза, оголена і спокійна, повисла між ними двома. Бачив у її зіницях відсвіт леза, але картина здалася йому дешевою, ганебно тривіальною, і він першим усміхнувся, навіть засміявся, щоб її примусово відігнати і чимшвидше заповнити тишу. Вона йому не відповіла, і його усмішка виглядала нерівноправною, мізерною, насправді підлабузницькою.
Вона усміхнулася з якимось незмірно коротким запізненням, і він жахнувся реакції свого тіла, своєї шкіри, а точніше волосся на ній, яке встало дибки, починаючи від неіснуючого хвоста й аж до потилиці. Лекція про атавізм була вивчена за дві-три секунди.
Як вона до нього усміхнулася! Засміялася, захихотіла, вереснула, зареготала.
— Гей, та ти перелякався! Коханий наш перелякався!
— Не перелякався, кохана, не перелякався. Твоя уява перебільшує мої страхи.
— Наш коханий перелякався, наш коханий перелякався!
Бачив, що вона більше не може стримувати сміху. Гидливо відвернув голову, рушив до неї, пройшов повз, але навмисно повз руку, яка тримала ножа.
Стіни кухні і посуд відлунювали від звуку її реготу, і він надумав чимшвидше вийти з кухні. Але не вийшов. Спинився.
Тоді обернувся, поглянув на волосся, яке тряслося і гойдалося від сміху, потім на шию, яка оголилася, коли жінка, душачи напад реготу, опустила бороду на груди. Як би він ненажерливо гризонув її в шию під вухом, щоб задушити її регіт і примусити проковтнути те кляте «наш коханий»! Замість того його здивувала ерекція, яка повернула йому впевненість, і він ззаду обома руками схопив її за сідниці. Не випускав.
Вона припинила сміятися. Відклала ножа.
Борис Горак приїде до лікарні з великим запізненням, але ще вчасно, щоб застати Давидову маму, яка розмовляла з інспектором Відошичем.
Відошич постукав у двері лише раз, але знав, що з того боку його ніхто не запросить, тому увійшов дуже обережно, вираз його обличчя говорив про все: і що йому шкода, бо мусив прийти, і що він перепрошує, але що поробиш, така ситуація.
Катарина встала і підійшла до Відошича.
— Не кажіть нічого, я розумію, що ви би не приходили, якби не мусили.
Він був їй вдячний за ті слова.
— Як він?
— Краще, ми всі думаємо, що йому краще.
Вона поправляла волосся довше, ніж слід було, і бачила, що він стежить за її рукою.
— Я постійно біля нього. Деколи читаю йому казки, які він колись любив. Лікар порекомендував постійно розмовляти і вголос нагадувати про те, що дитина любить. Я відчуваю, що так передаю йому свою енергію. Навіть деякими безглуздими історіями про цукерні, про гусениць, гармоніку.
Знітилася.
— Вчора йому читала.
Відошич посміхнувся.
— Шкода, що я не чув, я давно не слухав казок. Мої занурюються в ті комп’ютерні ігри. Я вже не годен зрозуміти, що в них у тій уяві. Навіть мультиків більше не дивляться, а те, що дивляться, я більше не розумію.
— Не кажіть, наче мій Давид інший. Але зараз, коли він не може в ті ігри грати, це йому трохи допоможе. Зрештою, деякі мультики і я з ним люблю дивитися… «Астерікса», наприклад, але інших не розумію.
Їй було так легко-легко на душі, вона повернулася до звичних батьківських теревенів і була за це вдячна Відошичу.
— І брошку вибрали відповідно до історії? Гарний гармоніст… Навіть я це помітив.
Катарина торкнулася рукою брошки і затримала на ній руку.
— А, це подарунок сестри, в мене був день народження, наймолодша сестра виходить заміж, то й у всіх подарунковий настрій. Минулого року я була на екскурсії в Австрії, і ми зайшли до Музею Сваровскі. Там все в кришталі і багато кітчу. Дадик нудився, з нетерпінням чекав, коли ми звідти підемо, а тоді ми помітили один дивний експонат. Знаєте, незвично: гармоніка мала кришталеві клавіші, вся переливалася і, що найдивовижніше, видавала звуки. Дадик радів, сміявся, сміявся… Зараз я вдячна сестрі, що вона мені це купила на день народження. Буду носити брошку, доки Дадик не одужає.
Відошич посміхався, але мовчав, і Катарина ніяково додала:
— А мені найбільше сподобалася одна фігурка кришталевої павутини. Прекрасна.
Вони відволіклися від історії про брошку, і Відошич відітхнув з полегшенням. Повернувся до розмови.
— Я в дитинстві надивився таких павутин. Роса, наче скельця, тільки тріпотить. Триває це недовго. За мить скапує, сходить сонце, висушує, вся краса зникає.