— Співаєш?
— Співаю.
— Якусь церковну? Може, підспівуєш ту пісню з церкви?
— Прошу? Та ні, що ти. Співаю звичайну.
— Можеш голосніше?
— Можу.
Напружився, затримав дихання. Нарешті почув хриплий голосок:
— Хавааа наґілла, хава наґілла, хава наґіла веніс меха… Нумо, Даміре, співай зі мною!
— Я не вмію співати.
— Знаєш, всі вміють співати.
— Я не вмію.
— Нумо за мною. Хавааа наґіла.
— Та не вмію.
— Ну ж бо, ну ж бо… Хавааа…
Заспівав.
— Хаава наґіла, хава наґіла…
— Ось бачиш, вмієш!
Дамір заспівав. Мала Пречиста також співала.
Ніхто не чув, але пісня чудово лунала під годинником на Трешнєвському ринку.
Hava nagila, hava nagila, hava nagila venis meha
Hava neranena, hava neranena…
Доспівавши до кінця строфи, засміялися, як це завжди роблять люди, коли їм ніяково через неочікувані веселі співи.
— Що ти ще вмієш співати?
— «Мадам Баттерфляй».
Засміялася, знову було чути, наче дитина стукає нігтиком по склу.
Дамір не розумів ні що вона сказала, ні чому сміється. Щоб вийти із ситуації, сам заспівав.
— Хава наґіла…
Вона підхопила. Вони співали, гарно співали.
Перехожі розступалися, більш виховані опускали голови і пришвидшували крок. Їм було так неприємно-неприємно дивитися на старого дебільного інваліда, який щось мимрив і слинився, хитався біля квіткового острівця, яким був прикрашений старий трешнєвський годинник.
Врешті їм набридли співи.
— Про що ми співали?
— Закликали людей радіти.
— Якою мовою ми співали?
— Івритом.
— Якою?
— Івритом.
— А якою мовою ти співала, коли була малою… дитиною?
— Не пригадую, щоб співала. І не пригадую, щоб коли-небудь була дитиною. Тоді дитинство тривало недовго. Особливо в дівчаток.
Навіть розсердилася. В її голосі чулася й гіркота.
— А особливо у гарненьких дівчаток.
Це вона наголосила, хоча не була певна, чи Дамір зрозуміє її фразу.
— А якою мовою ти говорила?
— Напевно, арамейською. Але доказів цього нема, а я не пригадую. Мені здається, що моя мова весь час одна й та. Незважаючи на те, як її інші називають. Так воно є з мовами. Ти завжди говориш тою самою, своєю мовою, незважаючи на те, як її інші називають.
— Я не чув про таку мову. Ту, яку ти згадала.
— Багато хто не чув. Ось тут дивись — повна церква людей, а серед них, може, нема нікого, хто знає, якою мовою я розмовляю.
— Скажи, ти всі мови на світі знаєш?
— Багато знаю, але не всі. Не всі.
— А чому?
— Тому що є люди, які ніколи про мене не чули. Їхньої мови не знаю.
Трішки дорікнула йому.
— Даміре, ти б хотів за кілька днів дізнатися те, що інші ціле життя вчать. І не вивчають.
Їй набридла розмова. Вона похилила голову, і Дамір побачив, як її волосся з каптура розсипалося по обличчю.
Якби їх хто-небудь уважно розглядав, побачив би старого інваліда, одягненого у вилинялі вельветові штани і зіпрану картату сорочку, праву кишеню якої нещасний прикрасив ручкою чи мотком чорних шовкових ниток з рудим відтінком.
В Ірми вже закінчились уроки, і вона пішла у туалет, щоб привести себе до ладу перед тим, як вийти зі школи. Вийняла гребінець і почала чесатися. Допомагала собі другою рукою: те руде волосся завжди їй чинило опір. Важко було його приборкати.
Перестала чесатися. Із дзеркала на неї дивилося чуже обличчя. Це була вона і не вона.
«Що ти накоїла, Ірмо, що ти накоїла? / Все налагодиться, якось налагодиться. / Що ти накоїла, Ірмо, що ти накоїла? / Все налагодиться, якось налагодиться».
Глибоко вдихнула і повернула собі звичний вираз обличчя. Вийшла в коридор стримана, впевнена у собі, випрямлена і свідома того, що її супроводжують погляди тих, хто поспішав зайти в уже зачинені класи. Урок почався. Вона дійшла до сходів.
Опертий на перила, юнак тер вухо із сережкою. Привітався до неї, але з такою інтонацією, що вона спинилася.
— Я привітався з вами.
Вона кивнула головою і хотіла пройти. Він простягнув руку, як шлагбаум, і вона закипіла.
— Швоїчу, ти нормальний?
— Так, — усміхнувся він, але руки не забрав.
Вона добре знала хтиві усмішки підлітків.
— Забери руку, бо відведу тебе до директора!
— Думаю, не відведете! — тепер уже шкірився.