Не відповіла. Відошич повернувся за стіл.
— Коли похорон покійної?
Зараз Ірма пильно дивилася на двері. Занадто довго мовчала.
— Не знаю, мені було важко дзвонити її рідним. Я приголомшена. І в школі нікого не питала. Кожного разу плачу, коли про неї згадую.
— Ви поїдете в Вінковці?
— Не знаю, можливо, й не поїду через племінника і весілля сестри. Вінковці далеко.
— Та не мусите так далеко. Ось, я вам дам інформацію. Покійницю кремують на Мирогої. Дивна дружба, чи не так, пані Жигер?
Ледве дочекалася, коли Відошич дозволить їй піти. Зупинив її у дверях.
— Зачекайте хвильку. Постійно забуваю вас запитати, чи останнім часом ваша подруга чогось боялася?
— Ні, думаю, ні, я вам сказала, що нічого не помітила.
— А ви, пані Жигер, чи боїтеся ви когось або чогось?
Махнула головою і все ж додала:
— Як і всі.
Як тільки сіла в автівку, вийняла мобільного телефона, поглянула на нього, а потім поклала назад до сумки.
Взялася за кермо і дивилася, як її руки зісковзують, залишаючи вологий слід на поверхні. Мусила одягнути рукавиці. З Хейнзелової рушила просто у Клаічеву лікарню.
Відошич сидів у кріслі і вертівся. Тоді пройшовся по коридору, пішов до секретарки, потім в туалет. Щось залишилося в повітрі після Жигерки. В коридорі розминувся з чоловіком, обличчя якого йому здалося знайомим, але оскільки той з ним не привітався, пройшов повз нього і в ту ж секунду забув про нього. Повернувся до кабінету.
Мав багато роботи і лише через годину, витрачену на телефонні розмови, вивчення фотодоказів, звіту судмедексперта, розмови зі своїми начальниками, викликав Симчича і Зділара.
— Як сьогодні Жигерка провела день?
— Нічого особливого: магазини, школа.
— Не випускати її з виду ні на секунду, ви чули?
— Так, шефе.
Шеф потягнувся.
— Скоро вона заспіває, скоро Жигерка заспіває.
На виході, дуже ніяковіючи, Симчич обернувся до Відошича і, покашлюючи, сказав:
— Шефе, якийсь чоловік сьогодні шукав Касумича.
Зділар засміявся.
— Не Касумича, а Теслу. Він приховував від нас це прізвисько.
Відошич перестав потягатися.
— Хто його шукав?
Симчич закашлявся, і Зділар встиг швидше за нього:
— Не той, що приходив кілька днів тому, не той в камуфляжі. Цей добре вбраний, точно в Загребі живе. Може, близький до нашої сфери. Так виглядає. Черговий його точно зареєстрував.
— Про Касумича інформацію даю я.
Доки вони виходили, він зв’язався зі секретаркою.
— Зателефонуйте черговому і повідомте, щоб всіх, хто питає про Касумича, скеровували до мене.
Потім занурився у папери.
— Те, шо вона підписала, треба невідкладно оформити.
— Та без проблем. Ні дня не будеш чекати.
— Терміново хай проведуть через книги і реєстри все, шо в них має бути зареєстроване, бо проект в мене вже готовий. Ясно?
— Ясно. Головне, шо вона підписала.
Ірма зайшла до кімнати в момент, коли усміхнена медсестра виходила, люб’язно з нею привітавшись.
Катарина здивувалася її приходу.
— Ти не казала, що прийдеш. Як ти тут?
— Та я тільки заскочила провідати Дадика і подивитися, як ти.
— Добре, дякувати Богу, добре. Тут всі дуже приємні.
— Дякувати Богу, принаймні це. Його батько приходить?
— Приходить, але атмосфера завжди напружена.
— Та я знаю, але в нього зв’язки, звичайно, він вже з заввідділенням друг, то не зашкодить.
— Та ні, що ти, хай приходить, я все можу витримати.
— Катя, я на хвильку, знаєш, скільки роботи Іта на мене навішала. Дякувати Богу, вчора поприбирала могилу, сьогодні не встигла би.
— Та добре…
Ірма поправила волосся і ще більше закуталася в куртку.
— Катя, можна тебе дещо попросити?
— Кажи.
— Не думаю, що інспектор буде аж такий настирливий, але якщо випадково той… Відошич, здається, його звати Відошич, прийде і буде тебе питати, коли я прийшла на нашу вечірку двадцять п’ятого, скажи йому, будь ласка, що близько 21 години я вже була з вами, а може, й раніше. Мені від того всього зле, я шокована, взагалі не маю сил ще і з поліцією перепиратися.
Катарина мовчала. Ірма почала плакати.
— Катя, прошу тебе як сестру, яка мені замінила маму, прошу тебе, скажи йому так.
Катарина відвернула від неї погляд.