Відклала пакетик з льодом, вийняла із сумки ключа, відімкнула шухляду столу і вийняла папку з документами. Неквапно їх перегортала. «Що ж я підписала, що ж я підписала, мати рідна, що ж я підписала?» / «Заспокойся, заспокойся, все якось налагодиться».
Іта домовилася про пробний мейк-ап і пробну зачіску. Нічого не можна було залишати на волю випадку, в суботу вона має виглядати неперевершено.
У Задрузі подала нарізки, пляцки і шампанське: до неї прийшли товаришки, щоб нарадити у виборі зачіски і стилі макіяжу, ще раз перевірити всі списки і вирішити, як зробити все, щоб через Давидову хворобу не було занадто весело в хаті нареченої, але щоб все ж таки було відчутно, що це весілля. Стільки зусиль і часу було присвячено організації, недопрацювань бути не повинно. Про гроші й говорити годі.
Потроху дівчата забували, що вони гості в хаті, в якій сміх, принаймні зараз, недоречний. Шампанське, посилене чимось міцнішим, повністю їх розслабило. До повернення Катарини додому вони були п’яненькі. Розмова переривалася сміхом і, доречно до майбутньої події, перейшла, звісно ж, на історії про чоловіків. Сумні враження не згадували, це зазвичай приховується, і про них не розмовляють, але веселі історії вистрелювали, і сміх потрясав єдине вікно низької будівлі… «А він, чекай, чекай, я розкажу… ха-ха-ха… та то ше нічого, слухайте оце… ха-ха-ха. Слухай, то страшне, чекайте, чекайте, але якшо хтось з вас про то хоч заїкнеться, вам капець, Ловро би мене забив, але то було до нього. Тип був жонатий, але, Боже мій, з кожним може статися… його жінка десь поїхала, і він запросив мене додому, і ми в вітальні готувалися до того… ну ви знаєте до чого готувалися, я розібралася, лишилася в мештах на каблуках, бо типові то подобалося, він розібрався, тоді ми пішли в спальню, бо там ліжко, він переді мною, і тут він став на якісь шмати, ви чуєте, на шмати, і дві мені копнув під ноги, ковзав переді мною з тою голою дупою, я за ним на тих каблуках, капець, жінка навчила хлопа берегти паркет, і так ми ковзали до того ліжка, я почала реготати ше до того, як ми докотилися, я так реготала, шо в нього впав ше до того як встати. Ідіот, боявся жінчиних шмат навіть коли курвився, кретин проклятий…»
Вони кричали, макіяж треба було перенести бодай на півгодини, щоб в Іти висохли сльози, зійшла червінь з обличчя і вона перестала гикати.
Катарина розцілувала Дадика і вирішила йти додому пішки: все ще не мала сил проїхати трамваєм повз місце, на якому він постраждав. А ходьба би їй в будь-якому випадку лише пішла на користь. Вибирала вулиці, віддалені від трамвайної колії, уникаючи й самої думки про вулицю, на якій сталося нещастя. До парку Стара Трешнєвка дійшла ще коли на вулиці був день.
Незважаючи на назву, це досить новий парк, який завжди нагадував галявину. Насадження дерев і кущів негусті, і, на відміну від старих парків, можна безперешкодно бачити з кінця в кінець. І людей, і псів. Легко пройшла його і вийшла на Нехайську в місці, де треба було лише перейти вулицю і увійти у переплетіння вуличок, які вона добре знала.
Торба зісковзнула їй з плеча, і вона спинилася лише для того, щоб перекинути ремінь через голову на інше плече, як поштар. Трохи, однак, мусила відпочити. Клаічева далеко.
Обернулася на парк.
Там, де починалися пішохідні доріжки, стояли смітники з відходами, на яких, кожна на своєму, сиділи дві ворони і дружно витягали відходи. Злетіли лише після того, як обидві знайшли пристойний шматок викинутого хліба. Катарина лише тоді помітила, що на галявині поскакувала ціла зграя ворон, ритмічно закидаючи голови. Голуби їх із пошанівком сторонилися. Горобцям, а, очевидно, й воронам, було байдуже, в чиєму вони товаристві.
Відвернулася і зайшла на першу вуличку, яку так добре знала, і їй ніщо більше не могло відвернути уваги від думок про Давида.
Дивилася на асфальт під своїми туфлями. Зосередилася на тому, що почула в лікарні. Треба було докладно повторити все, що сказав лікар, пригадати паузи в його розмові, поміркувати, що ті паузи означають, заповнити їх власним текстом, розумним, обґрунтованим текстом, що буде таким, яким і має бути: повним віри в те, що все іде до швидкого одужання. Дуже-дуже швидкого.
Пізньолистопадовий день несподівано проковтнули сутінки. Їй це не заважало. Світла їй було достатньо, навіть допомагали вікна будинків, повз які проходила: жарівки вже горіли. У кінці вулиці, яка в тій частині вже творила з її вулицею вигнутий перехресток, дійшла до будинку, котрого добре не знала. Нова, нещодавно збудована п’ятиповерхівка істеричного блакитного кольору зі спущеними білими ролетами, з розтягнутим полотном-оголошенням, яке сповіщало про продаж решти вільних квартир на першому поверсі і мансарді, незаселена і сповнена мовчанки, трохи сповільнила її ходу. Нічого особливого. Лише з’явилося щось незнайоме, і мозок більше не погоджувався автоматично продовжувати шлях до власного дому.