Поглянула на Ловро…
— Зараз же змий то!
Вимили його, але до вечора Ловро Славичек отримав важку алергію, обличчя і голова набрякли, він ковтав антигістаміни і сказав Іті в мобільний, що вона ідіотка.
Іта плакала, тоді стихала, телефонувала йому, щоб перевірити, чи йому ліпше, але насправді все йшло своїм узвичаєним ходом… Весілля відбудеться завтра. Сьогодні вона може трохи «посидіти» зі свашками, а потім і зі сестрами, випити кілька ковтків спиртного, ввімкнути трохи музики, сентиментально побалакати з найкращою подругою, яка прийшла їй допомогти розвісити гірлянди, розставити стільці з білими чохлами і рожевими бантиками, визначити місця, де стоятимуть букети квітів, розстелити скатертини, розставити фужери, скласти серветки, прибрати місця для таць з нарізками, які завтра доставлять кейтерингом. Місця у холодильниках більше не було, але, на щастя, завтра вже 31 жовтня, холодно, всі напої, без сумніву, добре охолодяться за дверми хатинки.
А хатинка, як і кожна жіночка, з радістю дозволила себе прикрасити. Своїм вікном, що виходило на подвір’я, ревниво дивилася, як жінки прикрасили Задругу, і попри те, що вона добре чула, що через Давидову хворобу залишиться неприкрашеною, сподівалася, що їй дістанеться хоч трішки блиску. Так і сталося.
Іта спершу не наважувалася, бо дала Катарині обіцянку, але згодом все ж послухала подружок і погодилася «тільки трошки освіжити хатку».
Іта увійшла до Давидової кімнати, змінила всю постіль, поклала брудну до пральної машинки, а потім все прибрала. У його кімнаті також розтягнули гірлянди. На щастя, не всі білі гірлянди віднесли до квартири Ловро; Давидові було б соромно, якби в його кімнаті повісили рожеві. З уже привезених букетів вибрали білі і справді гарно прикрасили кімнатку. Потім прибрали й решту хати. Хлопець свашки зі своїми друзями приїхав трохи пізніше, в загальній атмосфері веселощів і трохи фривольного гумору вони надули кульки, розтягнули світлові гірлянди по подвір’ю і прикрасили браму. Завтра тільки щось поправлять і додадуть. На сьогодні ще залишилося повісити нові штори у Задрузі. Але із цим зачекають, доки Катарина повернеться з лікарні, а Ірма — зі школи. Прийде й Циліка, так вони вчотирьох до певної міри закругляться з веселими посиденьками, які почалися ще в неділю.
Катарина була певна, що Давидів стан поліпшується. Уже й вона, наскільки була здатна, пройнялася святковою атмосферою приготувань до весілля. Знала, що завтра вдягнути, знала, що мусить трохи освіжити зачіску, виділити час на прийняття ванни, зробити епіляцію на ногах, пошуруватися жорсткими щітками, добре наситити тіло олійками і довести до досконалості нігті. Усвідомлювала, що має гарні руки, а нігті були єдиною природною прикрасою, яку вона гордо носила. Згадала про прикраси, ту брошку на лацкані короткої курточки, і вирішила її завтра причепити на свій бежевий шовковий костюмчик, який має гарно виглядати. Адже вона стоятиме поруч з Ітою.
Відважилася зупинити чергового лікаря перед тим, як увійти до Давидової палати. Він не мав часу, руки тримав у кишенях халата і лише кинув їй на ходу фразу, що обхід минув, що дитина в стабільному стані і нема змін у загальному стані пацієнта. Уже вивчила, що коли лікарі не виймають рук із кишень, у них є важливіші за розмови з родинами хворих справи.
Давид був спокійним, непорушним. Шум апаратів і її заспокоїв, хоча вона й навчилася не дивитися на них, на відміну від Давидового тата, який завжди спершу перевіряв екрани. Вона ні, вона вірила Давидовому обличчю.
Ще й не поцілувала його у відкриту ніжку, ще й не підійшла до нього, як двері прочинилися й увійшов інспектор Відошич.
Посміхнулася, зашарілася, як підліток, і навіть не привіталася з ним. Так зніяковіла. Знітилася.
Червінь, як це зазвичай буває з позіханням, передалася Відошичу, і ситуація стала вкрай неприємною.
— Вибачте…
— Та ні, заходьте, я просто розгубилася. Думала, що це Давидів тато. «Брешеш, Катарино».
— Я їхав цією дорогою, скористався нагодою і зайшов сказати вам, що я кілька разів зв’язувався з патрульною поліцією, яка інтенсивно шукає автомобіль, що власне й довів Давида до цього стану. Є припущення, що напали на його слід. І це для нас буде дуже корисним. «Брешеш, Відошичу».
— Дякую вам, але я якось і не роздумую про те, що сталося, ані про те, хто до цього причетний. «Брешеш, Катарино».
— Я вас розумію. «Брешеш, Відошичу».
Посміхнувся до неї.
— Ви сьогодні виглядаєте веселішою. Видно, що Давидові краще, тому вам і рум’янець повернувся на щоки. «Брешеш, Відошичу».