Інколи Привиденя гралося з кажанами, що випурхували вночі зі своїх схованок і кружляли довкола замкових веж; часом дивилося, як миші й пацюки снували біля вікон підвалу, а деколи слухало котячі концерти або ловило в долоні тріпотливих нічних метеликів.
Найдужче Привиденя любило літати в гостину до свого давнього друга Угу Шугу. Той мешкав у дуплистому дубі край замкової гори, що круто спадала до річки. Угу Шугу був завжди радий Привиденяті. Він-бо й сам цілісінький день спавша прокидався лише біля півночі. Був він старий-престарий і дуже мудрий і суворо стежив, щоб усі ставилися до нього з належною повагою. Навіть Привиденяті не дозволяв звертатися до себе на «ти», хоч це їхній дружбі зовсім не шкодило.
Привиденя звично вмощувалось обіч Угу Шугу на гіллячці, і вони збавляли час, розповідаючи один одному різні історії: довгі й невеличкі, давні й нові, такі, від яких хотілося сміятись, плакати чи поринути в роздуми,— власне, те, що спадало друзям на думку.
Якось уночї, коли Привиденя знов прилетіло до дуплястого дуба, Угу Шугу мовив:
— Коли не помиляюся, ви хотіли розказати мені історію про шведського генерала. Звали його, здається, Борстензон?
— Торстенсон,— відповіло Привиденя,— Торстен Торстенсон.
— І що ж із ним сталось?
— Ой, то страшенно кумедна історія. Було це триста двадцять чотири — ні, стривайте, триста двадцять п’ять років тому. Якраз мине наступного місяця, двадцять сьомого липня. Ось тоді й прийшов сюди із своїми шведами цей Торстенсон. Війська — не злічити: піхота, гармати, кіннота. Тисячі солдатів та офіцерів. Довкола замку й містечка вони розбили намети, вирили окопи і траншеї. І, звісно, повикочували на бруствери свої кляті гармати та й ну обстрілювати замок і містечко.
— Уявляю собі, приємного було мало, — зауважив Угу Шугу.
— Ще б пак! — вигукнуло Привиденя.— Казна-що, та й годі! Цілий день аж до півночі одно бабахкало й гуркотіло. На щастя, сплю я міцно, спроста не розбудиш. Але що коїлося тоді! Сказати щиро, несила було терпіти. Без кінця гарматна стрілянина, гуркіт, тріск, коли в мури влучали ядра! ҐГівтижня терпів я цю страшенну гуркотняву, а тоді сказав: доволі!
— Та хіба ви могли їм перешкодити? — спитав Угу Шугу.
— Звісно, міг! Я взявся за цього Торстен-сона. Наступної ж ночі я подався до нього в генеральський намет і висловив йому свою думку.
— А хіба ж біля намету не стояла варта?
— Стояла, та ще й яка. Лейтенант із двадцятьма солдатами, а може, й з двадцятьма п’ятьма. Вони хотіли зупинити мене, наставив-
ши свої шаблі й списи, а лейтенант навіть витяг пістоля й пальнув у мене. Але ж ви знаєте, що ні шабля, ні спис мені не страшні, і кулі мене не беруть: усе проходить крізь мене, мов крізь дим або туман. Ніщо не могло стати мені на заваді, і я прослизнув до генеральського намету
— І що ж було далі? — нетерпляче питав Угу Шугу
— Торстенсонові я таки завдав доброго чосу «Якщо тобі дороге життя,— пригрозив я йому, розмахуючи руками і страшенно форкаючи,- коли тобі дороге життя, то негайно знімай облогу, щоб і сліду твого й твоїх солдатів тут більше не було».
— А пан генерал що?
— Стояв босий, у мережаній нічній сорочці, і цокотів зубами від страху. А потім упав передо мною навколішки й почав просити милосердя. «Змилуйся наді мною! — кричав він.— Прошу тебе, змилуйся! Я зроблю все, що звелиш!» Тоді я вхопив його за комір і трохи струсонув. «Саме це я й хотів від тебе почути,^ сказав я йому. — Удосвіта забирайся звідси! І щоб більше ноги твоєї не було тут! Чув, що я кажу?»
— Оце-то так! Ну, а Торстенсон?
— Скорився. На ранок, тобто вранці двадцять сьомого липня, він подався геть із своїм військом. Накивали п’ятами, аж курява стояла, і кіннота, і гармаші, І піші солдати, а перед вів сам Торстенсон із своїм штабом.
— І що ж, більше так і не з’являвся? — поцікавився Угу Шугу,
— Ніколи, — відповіло Привиденя стиха захихотіло,
Привиденя скінчило свою розповідь про великого шведського генерала Тор стена Тор-стенсона. Якийсь час друзі сиділи на гілці мовчки й дивилися вниз на долину: на річку, що мерехтіла в місячному сяйві, на вежі й дахи містечка Ойленберга з його флюгерами й димарями, крутими сходами і крутими балконами. Де-не-де ще горіли пізні вогники, та й вони гасли один по одному.
Привиденя із Ойленштайнського замку глибоко зітхнуло.
— Шкода, — мовило воно,— що я дивлюся на річку й містечко завжди тільки вночі, коли світить місяць. Я ніколи їх не бачив при денному світлі.
Угу буркнув щось зневажливе.
— Не згадуйте про денне світло, — попросив він, — а то в мене болять очі. Як на мене, то досить і місячного світла, яснішого я не зношу.