— І все-таки! — заперечило Привиденя.— Усе-таки хотілося б хоч разочок глянути на світ удень! Просто щоб збагнути, чим він різниться від нічного. Для мене, я певний, це було б дуже повчально... і цікаво.
— Пхе! — обурився Угу,— Як могли ви, таке розважливе Привиденя, та й забажати собі казна-чого? Повірте, любий друже, якось денне світло захопило мене в дорозі, і цього з мене досить навік-віки!
Привиденя наставило вуха.
— Я нічого про це не знаю, пане Шугу, розкажіть мені! Та ще якби зараз.
Угу настовбурчив пір’я, нашорошив вуха й стрепенувся. Здавалося, що йому нелегко про це згадувати.
— Замолоду, — почав він,— я час від часу
залітав далеко на околиці Ойленштайна — щоб трохи пополювати, а то й просто з цікавості. Та якось сталося, що я втратив лік часу — і уявіть собі! — раптом помітив, що вже розвидняється. Лишенько моє! До Ойленштайна було щонайменше сім миль. Чи долечу туди до сходу сонця? Я летів щодуху, але сонце було прудкіше за мене. Майже на півдорозі воно настигло мене. Його яскраве проміння мене осліпило, і я мерщій заплющив очі. Чи знаєте ви, як воно на душі, коли летиш, а не бачиш куди?
— Приблизно уявляю собі,— сказало Привиденя.
— О ні! — вигукнув Угу Шугу.— Це неможливо уявити, якщо не пережив сам. Повірте, то було щось жахливе. Але найжахливіше чекало попереду.
Тут Угу Шугу здалося доречним помовчати,— по-перше, для того, щоб відкашлятись, а по-друге, він почав помітно хвилюватись. Привиденя нетерпляче засовалося на гілці.
— А що таке? — спитало воно.
— Гайвороння,— відповів Угу Шугу. — Зненацька я почув, як воно закрякало. На мене ринула десь, мабуть, ціла зграя, тридцять, а то й сорок отих хрипливих крикунів. Кляті гайворони відразу помітили, що я сліпий, безпорадний. Залопотіли крильми, оточили мене і натуркали в самісінькі вуха найбридкіших слів, які я будь-коли чув. Та й це ще не все! Один гайворон зовсім знахабнів і, пролітаючи повз мене, добряче скубнув. Інші, бачачи, що я не можу боронитися, теж почали мене дзьобати, дряпати пазурами, і я вже був певен, що настала моя остання година. Ох і страху ж я натерпівся, любий друже, ніби побував у пеклі. Не втямлю й досі, як я відбився від них 2 все-таки втрапив додому. Ні живий ні мертвий опинився я у своєму дуплі. Тут мені вже не загрожувала гайвороняча зграя, але не питайте, як мене побили! Страшно згадати, любий друже, страшно згадати!
Угу вдарив крильми, немов хотів струсити з себе спогади про той злощасний ранок.
— Ось чому,— закінчив він свою розповідь,— я зарікся вилітати з дому вдосвіта. Ми, нічні істоти, не створені для денного світла. І ви теж, вельмишановний друже, ви особливо.
Привиденяті дедалі частіше і дедалі дужче кортіло подивитися на світ за дня. Дарма що Угу Шугу знай відраджував його.
— Не віриться, щоб мене спіткало якесь лихо,— казало Привиденя.— Зрештою, у мене є в’язка ключів, я зможу захиститись. Та я й невразливий. Що мені станеться?
Ой, недарма лізуть у голову такі думки! Якось уночі наприкінці червня Привиденя ви-рішило-таки доскочити свого. Що для цього треба, воно добре знало:
— Не облягатись, як звичайно, з кінцем опівнічної години, а діждатися світанку. Оце й усе.
З кінцем опівнічної години Привиденя завжди почувало невимовну втому. От і сьогодні, близько першої години но.чі, його напали позіхи, голова і все тіло робились дедалі важчі. Тоді Привиденя вмостилося на краєчку скрині (так певніше) і сказало само собі:
— Не піддавайсь, Привиденя! Тільки не піддавайся'
Але що могло воно подіяти іїроти своєї вдачі? Як тільки-но. годинник на вежі вибив першу і опівнічна година скінчилася, Привиденя відчуло, що йому паморочиться в голові. Довелося на мить заплющити очі, а коли воно їх розплющило — все довкола пішло обертом: димар, місяць у слуховому віконці, павутиння й крокви — все кружляло та й кружляло, і При-вйденя вже не могло добрати, де верх, а де низ. Раптом воно втратило рівновагу, похитнулося, упало на дно скрині і відразу міцно заснуло.
Проспало Привиденя до півночі, а прокинувшись, було дуже розчароване й сердите, сердите на самого себе. Проте воно й не думало так одразу відступатися від свого задуму.
— А може, сьогодні мені таки пощастить,— сказало воно само до себе,— Принаймні треба ще раз спробувати.
Але й цього разу, як першого, його спіткала невдача. Не подолало воно сну й третьої ночі.
«Невже-таки я не знайду якоїсь ради?» думало Привиденя четвертої ночі.
Погода була погана. Дощ тарабанив по да-ху, у димарі завивав вітер, у ринвах плюскотіла вода. Зовсім зажурене, Привиденя подалося до замкового музею. Георг-Казимир та інші графи лицарі насмішкувато поглядали зі своїх позолочених рам (так принаймні йому здавалося), а генерал Торстенсон так скривився, ніби ось-ось зайдеться реготом.