Хіба місячне світло золоте?
Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате... Але золоте?
«Як це не місячне сяйво, — міркувало Привиденя,— то що ж воно таке?»
Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.
Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.
— Ох! — вражено вигукнуло Привиденя.
Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!
Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.
Усе мало свою барву!
Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах — строкаті. Подвір’я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли ку-щики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим — осяйна блакить літнього неба, й на ньому — кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.
— Як же гарно! Як гарно! — не могло надивуватися Привиденя.
Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.
— Невже-таки я прокинувся вдень?
Привиденя протерло очі, чмихнуло носом — ні, ні, то був не сон!
— Це день, це ясний день! — вигукнуло воно з великої радості.
Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.
Може, сталося диво?
Хто це знає...
Але Привиденяті було про те байдуже.
«Головне,— думало воно, — що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку».
Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір’я.
Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.
Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали:
— Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!
У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір’ї.
Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.
— Мерщій, мерщій! — загукало кілька хлопчаків.— За ним, спіймаємо його!
— Авжеж, авжеж! — закричали всі.— Спіймаємо, спіймаємо! Та швидше, бо втече!
І не встиг пан учитель Тальмайєр якось зупинити дітей, як вони, всі тридцять сім, кинулися ловити малого привида. Галасуючи, мов воїни-індіанці, промчали вони через вестибюль і збилися біля дверей.
— Ви його бачите? Ви бачите його? — гукали до передніх ті, хто був позаду; а передні кричали:
— Он він побіг!
Привиденя постояло, доки змогло, в затінку під муром,— як і всі нічні істоти, воно боялося яскравого сонячного світла. А взагалі його бавило, що діти за ним погналися.
«Кричіть собі! — думало Привиденя.— Коли ви гадаєте, що я боюся вас, то помиляєтесь», Один раз воно підпустило дітвору до себе на кілька кроків. Але тільки-но передні хлопчаки намірились його схопити, воно зненацька відскочило вбік — і переслідувачі заорали носом землю.
«От добре, от добре! — раділо Привиденя.— Зробимо так і вдруге!»
ї вдруге хлопчаки попадали на землю. За третім разом Привиденя необачно вистрибнуло із затінку на яскраве сонячне світло.
І тоді сталося щось дивовижне!
Ледве Привиденяти торкнувся перший же сонячний промінь, його ніби добре вдарило в голову, і воно трохи не впало на землю. Зойк-
нувши, воно затулило руками обличчя й захиталося. Тієї ж миті діти загукали:
— Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!
Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало: з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?
«Треба тікати! — майнула в голові єдина ясна думка.— Тікати треба! Якомога далі звідси!»
Та куди ж?
Назад на горище не можна: діти заступили йому дорогу...
А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів... Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.
Діти побачили це і страшенно злякалися.
— Пане Тальмайєр! — загукали вони.— Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!