«Просто диво, – роздумував Заглоба, – що такий красень дівку навіть не зміг заморочити. Щоправда, він козак, але ж і лицар знаменитий, і підполковник, якому рано чи пізно, якщо тільки він до заколотників не пристане, дворянство нададуть, що знову ж таки лише від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський – достойний кавалер і гарний на вроду, та з цим пригоженьким отаманом красою йому не зрівнятись. Ой, візьмуть же вони за чуби один одного, коли зустрінуться, позаяк і той, і цей забіяки, яких мало!»
– Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? – зненацька запитав Заглоба.
– Ні! – коротко відповів отаман.
– Гостра в тебе з ним розмова буде. Я одного разу бачив, як він Чаплинським двері відчиняв. Голіаф це стосовно пиття. І биття теж.
Отаман не відповів, і знову обидва поринули у власні думки і власні прикрощі, вторячи котрим пан Заглоба час від часу бурмотів: «Так-так, нічого не поробиш!» Минуло декілька годин. Сонце покотилося кудись до Чигирина, на захід, зі сходу потягло холодним вітерцем. Пан Заглоба зняв рисячу шапочку, провів рукою по спітнілій лисині й повторив іще раз:
– Так-так, нічого не поробиш!
Богун ніби прокинувся.
– Що ти сказав? – запитав він.
– Я кажу, що стемніє скоро. Довго нам іще?
– Недовго.
Через годину і дійсно стемніло. Під той час, одначе, вони вже в’їхали у лісистий яр, і, нарешті, в далекому просвіті блиснув вогник.
– Розлоги! – зненацька сказав Богун.
– Так! Бррр! Морозить мене якось у цім яру.
Богун зупинив коня.
– Підожди! – сказав він.
Заглоба глянув на його лице. Очі отамана, що мали властивість світитися в темряві, горіли тепер, як смолоскипи.
Обидва тривалий час нерухомо стояли на узліссі. Нарешті здалеку долинуло кінське форкання.
Це люди Богуна неспішно виїздили з лісу.
Осавул під’їхав за розпорядженнями. Богун щось прошепотів йому на вухо, після чого козаки знову зупинилися.
– Їдьмо! – сказав Богун Заглобі.
За хвилину темні обриси садибних споруд, сараї та колодязні журавлі зробилися доступними їхньому зору. У фільварку було тихо. Собаки не гавкали. Величезний золотий місяць висів над будівлями. Із саду долітав запах квітучих вишень і яблунь, скрізь було так спокійно, ніч була така чудова, що не вистачало хіба що, аби чий-небудь торбан зазвучав під віконцем прекрасної князівни.
У деяких вікнах іще світилося.
Обидва вершники під’їхали до воріт.
– Хто там? – окликнув їх нічний сторож.
– Не впізнаєш, Максиме?
– Либонь, ваша милість! Слава Богу!
– На віки віків. Одчиняй. А що у вас чути?
– Все добре. Давно, ваша милість, у Розлогах не були.
Заскавчали петлі воріт, міст опустився над ровом, і обидва вершники виїхали на майдан.
– А слухай-но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай моста, я зараз же й поїду.
– Значить, ваша милість туди й назад?
– Еге. Коней до конов’язі припни.
Розділ XVIII
Курцевичі не спали. Вони вечеряли в тих же обвішаних зброєю сінях, що простяглися по всій ширині будинку від майдану й до самого саду. Побачивши Богуна й пана Заглобу, всі підхопилися. На обличчі княгині було помітно не тільки здивування, а ще й переляк та невдоволення. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.
– Богуне! – сказала княгиня. – Ти чого це до нас?
– Заїхав поклонитися, мамо. Може, не раді?
– Рада я тобі, рада, тільки приїзду дивуюся, бо чула, що ти в Чигирині за порядком наглядаєш. А кого ж нам Бог послав із тобою?
– Це пан Заглоба, шляхтич, мій друг.
– Раді вашій милості, – сказала княгиня.
– Ми раді, – вторили Симеон і Миколай.
– Добродійко! – відповів шляхтич. – Правда воно, що незваний гість гірший татарина, але відомо також, що, коли хочеш потрапити до раю, подорожньому в притулку не відмовляй, голодного нагодуй, спраглого напій…
– Сідайте ж, пийте-їжте, – сказала стара княгиня. – Дякуємо, що навідались. Одначе ж, Богуне, тебе-то я ніяк не очікувала… Хіба що в тебе яке діло до нас є?
– Може, і є, – не кваплячись мовив отаман.
– Яке ж? – занепокоєно запитала княгиня.
– Свого часу обговоримо. Дайте спершу перепочити. Я ж прямо з Чигирина.
– Видно, край тобі до нас було?
– Куди ж мені ще край може бути, якщо не до вас? А чи здорова князівна-доня?
– Здорова, – сухо відповіла княгиня.
– Хотілось би на неї поглянути-порадіти.