– Гарна погодка, тільки темно! – буркнув він. – Місяць зайде, і тоді хоч у пику бий…
Сказавши це, пан Заглоба квапливо підійшов до бочок та майже п’яних козаків.
– Пийте, хлопці! – вигукнув він. – Гуляй далі, пий не жалій. Лий-наливай! Зуби не зведе, не бійтеся. Хто за здоров’я отамана не нап’ється, той бовдур. Нумо по бочках! Нумо по дочках! Ух-ха!
– Ух-ха! – радісно загорлали козаки.
Заглоба огледівся.
– Ах ви ж, сякі-такі, падлюки, пройдисвіти, негідники! – закричав він раптом. – Самі як коні п’єте, а вартовим нічого? Нумо, заступити їх, та пошвидше.
Наказ було негайно виконано, і в одну мить душ із п’ятнадцять козаків кинулися змінювати вартових, які досі в гулянці участі не брали. Ті миттю прибігли, й завзяття їхнє було цілком зрозумілим.
– Нумо! Нумо! – кричав Заглоба, вказуючи на повні бочки.
– Дякуємо, пане! – відповіли прибульці, занурюючи кварти.
– За годину щоб ізнову заступили.
– Слухаюсь! – відповів осавул.
Козаки вважали цілком природним, що за відсутності Богуна командувати заходився пан Заглоба. Так траплялося вже не одного разу, й козаки бували цьому раді, тому що шляхтич завжди їм усе дозволяв.
Варта пила разом з іншими, а пан Заглоба завів розмову з місцевими.
– Чоловіче, – запитував він старого підсусідка, – а чи далеко звідціля до Лубен?
– Ой, далеко, пане! – відповів той.
– До світанку можна добратися?
– Ой, не можна, пане!
– А до обіду?
– До обіду воно можна.
– А в який бік їхати?
– Прямо до шляху.
– Значить, є і шлях?
– Князь Ярема звелів, щоб був, от він і є.
Пан Заглоба навмисно розмовляв на повний голос, аби в навколишньому галасі якомога більше народу могли його почути.
– Дайте ж і цим горілки, – звелів він козакам, указуючи на дядьків, – але спершу дайте меду мені, бо холодно.
Один із козаків зачерпнув мед гарцьовим відерцем і на шапці підніс його панові Заглобі.
Шляхтич обережно, щоб не розхлюпати, взяв обома руками, підняв до вусів і, закинувши голову, почав пити поволі, але без передиху.
Він пив і пив, так що козаки почали навіть дивуватися.
– Бачив ти? – шепотіли вони один одному. – Трясця його побий!
Голова пана Заглоби повільно відкидалася назад, нарешті відкинулася зовсім, він одірвав од почервонілого лиця посуд, відкопилив губу, підвів брови і сказав, ніби звертаючись до самого себе:
– О! Вельми непоганий – витриманий. Одразу видно, що непоганий. Жаль тільки такий мед на ваші хамські горлянки витрачати. Доволі для вас і бурди було б. Міцний мед, міцний! Відчутно мені полегшало, й навіть утішився я, щиро скажу.
І насправді, панові Заглобі полегшало, голова зробилась ясною, дух збадьорився, і видно було, що кров його, приправлена медом, сотворила відбірну сполуку, про яку він говорив і від якої всьому тілові мужність та завзяття надає.
Він махнув козакам, аби продовжували, і, повернувшись, неквапно обійшов усе подвір’я, уважно обдивився всі кутки, перейшов по мосту рів і пройшовся уздовж частоколу, перевіряючи, як добре вартові стережуть садибу.
Перший вартовий спав; другий, третій і четвертий теж.
Вони й без того втомилися з дороги, отож, заступивши напідпитку на пост, одразу ж позасинали.
– Можна б навіть кого з них викрасти, щоб людину для услужіння мати, – буркнув пан Заглоба.
Сказавши це, він повернувся на подвір’я, знову зайшов у зловісні сіни, заглянув до Богуна і, пересвідчившись, що отаман не подавав ніяких ознак життя, підійшов до дверей Олени, відчинив їх тихенько і ввійшов до кімнати, з якої чути було немовби тиху молитву.
Це була кімната князя Василя; Олена, одначе, була з ним, тому що біля князя почувалася в більшій безпеці. Сліпий стояв на колінах перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Олена – поряд; обоє вголос молилися. Помітивши Заглобу, вона перевела на нього переляканий погляд. Заглоба приклав палець до губів.
– Панно! – сказав він. – Я друг Скшетуського.
– Спаси! – прошепотіла Олена.
– Для того сюди і прийшов. Покладись на мене.
– Що я маю робити?
– Треба тікати, поки цей диявол у безпам’яті.
– Що я маю робити?
– Одягніться чоловіком і вийдіть, коли постукаю.