– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – сказав вершник, який був товщий.
А тут уже й світанок наполохав непроглядну ніч, із темряви почали вимальовуватися широкі простори, блідо окреслюватися степові будяки, віддалені дерева, кургани – в повітря просочувалося все більше й більше світла. Сірі відсвіти лягли на обличчя вершників.
Це були пан Заглоба з Оленою.
– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – повторив пан Заглоба. – Учора вони пройшли із Чигирина в Розлоги без перепочинку. А коні, вони так довго не витримають, і дай Боже, щоб не попадали з ніг. А ви як, ласкава панно, почуваєтесь?
Тут пан Заглоба подивився на свою супутницю і, не чекаючи відповіді, вигукнув:
– Дозвольте ж, ласкава панно, при світлі дня на вас подивитися. Хо-хо! Це що ж, братова одежа? Нічого не скажеш, ладний із вас, ласкава панно, козачок. У мене такого джури, скільки живу, ще не бувало. Та тільки напевне пан Скшетуський його в мене відніме. А це що таке? О Господи, сховайте ж, ласкава панно, волосся, а то щодо вашої статі ніхто не помилиться.
І дійсно, по плечах Олени спадали хвилі чорного волосся, що розвіялося від швидкої скачки й нічної вогкості.
– Куди ми їдемо? – запитала вона, підбираючи волосся обома руками й намагаючись запхати його під шапку.
– Куди очі дивляться.
– Не в Лубни, значить?
Лице Олени стало тривожним, а в позирку, зверненому до Заглоби, помітне було розбуджене знову недовір’я.
– Бачите, ласкава панно, є в мене свій розрахунок, і покладіться в цій справі на мене. А розрахунок мій ось на якій мудрій максимі ґрунтується: не тікай у той бік, у який за тобою поженуться. Тож якщо за нами в цю хвилину женуться, то в бік Лубен, тому що вчора я привселюдно про дорогу розпитував і Богунові на прощання повідомив, що ми збираємося тікати туди. Ergo: тікаємо в Черкаси. Якщо ж нашу хитрість розкриють, то лише тоді, коли пересвідчаться, що нас на лубенському шляху нема, а на це днів два витратять. Ми ж тим часом опинимося в Черкасах, де зараз стоять польські корогви панів Пивницького й Рудомини. А в Корсуні все гетьманське військо. Зрозуміли, ласкава панно?
– Зрозуміла і, скільки житиму, вашій милості буду вдячна. Не знаю я, хто ви і як потрапили в Розлоги, та вважаю, що Господь мені на захист і для порятунку вас послав, адже я скоріше б зарізалась, аніж віддалась у руки душогубові цьому.
– Гаспид він, який на невинність вашу, панно, вельми розпалився.
– Що я йому, нещасна, зробила? За що він мене переслідує? Я ж його давно знаю і давно ненавиджу, і завжди він у мені тільки страх викликав. Хіба одна я на світі, що він не відстає від мене, що стільки крові через мене пролив, що братів моїх повбивав?… Господи, як згадаю, холону вся. Що робити? Куди заховатись од нього? Ви, добродію, не дивуйтеся скаргам цим, адже я нещасна, адже я соромлюся його домагань, адже мені смерть у сто разів миліша.
Щоки Олени спалахнули, і по них од гніву, презирства й горя скотилися дві сльози.
– Що й казати, – мовив пан Заглоба, – велика біда впала на ваш дім, але дозвольте, ласкава панно, зазначити, що родичі ваші почасти самі в тому винні. Не слід було козакові руки вашої обіцяти, а потім його обдурювати, що, розкрившись, так його розсердило, що ніякі вмовляння мої ніскільки не допомогли. Жаль також мені братів ваших убитих: особливо молодшого, він хоч і хлоп’я майже, та зразу було видно, що з нього знаменитий кавалер вийшов би.
Олена розплакалась.
– Не личать сльози тій одежині, котру ви, ласкава панно, зараз носите, так що витріть їх і скажіть собі: на все, мовляв, воля Божа. Господь і покарає вбивцю, що без того вже покараний, бо кров же пролив, а панну, єдину й головну мету жаги своєї, втратив.
Тут пан Заглоба замовк, але через якийсь час сказав:
– Ох і дав би він мені жару, якби я попався йому в лапи! На шагрень би шкуру мою вичинив. Ви ж не знаєте, панно, що я в Галаті вже від турків мук зазнав, так що з мене досить. Інших не прагну, і тому не в Лубни, а в Черкаси поспішаю. Воно б, звичайно, добре у князя сховатись. А якщо доженуть? Чули, Богунів козачок прокинувся, коли я коней одв’язував? А якщо тривогу підняв? Тоді вони зразу б у погоню кинулись і нас би через годину піймали, у них там княжі коні свіжі, а в мене часу не було вибирати. Він же – бестія дика, цей Богун, ви вже мені повірте, панно, й так мені спротивився, що я диявола б скоріше волів побачити, ніж його.
– Боже борони до нього потрапити.
– Але ж сам він себе загубив. Чигирин, порушивши гетьманський наказ, кинув, із князем-воєводою руським завівся. Й лишається йому йти до Хмельницького. Та тільки він принишкне, коли Хмельницького поб’ють, що, між іншим, могло вже бути. Редзян за Кременчуком військо зустрів, яке пливло під Барабашем і Кречовським на Хмеля, а на додаток пан Стефан Потоцький по суші з гусарами йшов, але Редзян у Кременчуці десять днів, поки чайку лагодили, просидів, так що, поки він до Чигирина доволікся, битва, слід гадати, відбулася. Ми новин із хвилини на хвилину чекали.