– Нема за що! – сказала Олена.
Пан Заглоба, кажучи по совісті, даремно звинувачував язик свій в обледачінні, бо з самого ранку молов ним без утоми. Та спати йому і дійсно хотілося. Так що, ледве вони знову посідали на коней, як він одразу почав посопувати і носом покльовувати, а врешті-решт і зовсім заснув. Зморили його втома і шум трав, розсовуваних кінськими грудьми. Олена ж поринула в думки, що носилися в її голові, як зграйка птахів. До цієї хвилини події так швидко змінювалися, що дівчина навіть і не встигла усвідомити всього того, що з нею сталося. Напад, жахливі картини вбивства, відчай, несподіваний порятунок і втеча – все це вихором пронеслося за одну ніч. А при всьому тому скільки незрозумілого! Хто був її рятівником? Він, щоправда, назвав своє ім’я, та воно само по собі аж ніяк не пояснювало його вчинку. Звідки він узявся в Розлогах? Він сказав, що приїхав з Богуном, а значить, знався з ним, був його приятелем, його другом. Але навіщо тоді було її рятувати, наражаючи себе на величезну небезпеку і страшну помсту козака? Щоби зрозуміти це, слід було добре знати пана Заглобу з його безпутною головою та добрим серцем. Олена ж знала його всього-на-всього годин шість. І цей незнайомець з безсовісною пикою буяна та п’яниці зробився її рятівником. Якби вона зустріла його три дні тому, Заглоба викликав би в неї неприязнь і підозру, а зараз Олена дивиться на нього, як на свого доброго ангела, і навіть із ним тікає, – але куди? У Золотоношу чи кудись іще, сама навіть до пуття не знає. Яка переміна долі! Вчора ще Олена лягала спати під мирним рідним дахом, сьогодні – вона в степу верхи, в чоловічій одежі, без даху та притулку. Позаду страшний отаман, який зазіхає на її честь, на її любов, попереду полум’я селянського бунту, братовбивча війна з усією зрадливістю долі, тривогою та жахом. І вся надія на цю людину? Ні! Ще на когось, хто могутніший ґвалтівників, воєн, смертей, звірств і пожеж.
Тут дівчина здійняла очі до небес:
– Спаси ж мене, Боже великий і милосердний! Спаси сироту, спаси нещасну, спаси заблудлу! Нехай буде воля твоя, але ж нехай звершиться й милосердя твоє!
А милосердя ж бо вже звершилося, бо, вирвана з наймерзенніших рук, вона врятована незбагненним Божим дивом. Небезпека ще не минула, та визволення, можливо, близько. Хто знає, де тепер той, обранець її серця. Із Січі він, напевно, вже повернувся, можливо навіть, він зараз де-небудь у цьому ж самому степу. Він шукатиме її і знайде, і тоді радість прийде на зміну сльозам, веселощі – печалі, побоювання та тривоги припиняться раз і назавжди – настане заспокоєння і благодать. Відважне щире серце дівчини наповнилося надією, а степ навколо солодко шумів, а вітерець, який гойдав трави, навівав заразом і їй солодкі думки. Не така вже вона сирота на білому світі, якщо поряд якийсь дивний невідомий заступник, а другий – відомий і коханий, про неї подбає, не залишить, приголубить на все життя. А вже він-то людина залізна і куди сильніша та доблесніша за тих, хто зазіхає на неї зараз.
Степ тихо шумів, квіти видавали сильні дурманні запахи, червоні головки чортополоху, пурпурні китички заячої капусти, білі перлинки миколайчиків і пір’я полину схилялися до неї, нібито в рядженому цьому козачкові з довгими косами, з обличчям білішим од молока й червоними вустами впізнавали сестрицю-дівчину. Вони схилялися до неї й нібито хотіли сказати: «Не плач, краснодіво, ми, як і ти, Божі!» Степ нібито вмиротворяв і заспокоював дівчину, картини вбивств і погоні кудись зникли, її охопила якась солодка слабкість, і сон почав стуляти їй повіки. Коні йшли неквапно, їзда заколисувала, і вона заснула.
Розділ XX
Розбудив її гавкіт собак. Розплющивши очі, побачила вона далеко попереду величезний тінистий дуб, двір і колодязний журавель. Олена зразу ж почала будити свого супутника.
– Ваша милість, прокиньтесь! Прокиньтесь, добродію!
Заглоба розліпив очі.
– Що таке? Куди це ми приїхали?
– Не знаю.
– Стривай-но, панно. Це козацький зимівник.