Так просторікуючи, засунув пан Заглоба шаблі під стовбур, накрив їх травою та гілками, повісив потому на плечі суму й торбан, узяв у руки дідівський посох, обсаджений кременями, махнув ним раз і вдруге і сказав:
– У найгіршому разі й це зійде, псові якому-небудь або вовкові можна іскри з очей викресати чи зуби перерахувати. Гірше за все, що треба йти пішки, одначе нічого не поробиш! Ходімо!
І вони вирушили.
Попереду чорноволосий підліток, за ним дід. Дід бурчав і сипав чортами, позаяк пішки йти йому було жарко, хоча по степу й тягнуло вітерцем. Вітерець той обвівав і робив усе смаглявішим обличчя пригожого підлітка. Незабаром вони прийшли до яру, по дну якого дзюркотів струмок, несучи свою кришталеву воду в Кагамлик. Біля яру, недалеко від річки, росли на узвишші три могутні дуби. До них наші подорожні зразу ж і звернули. Натрапили вони й на дорогу, що жовтіла серед степу квітами, котрі зросли на кінських кізяках. Дорога була порожня: ні чумака не було на ній, ні воза, ні сивих неквапливих волів. Тільки подекуди валялися на ній скотинячі кістки, обгризені вовками та вибілені сонцем. Ішли подорожні, не зупиняючись, одпочиваючи тільки в дібровах тінистих. Чорноволосий підліток укладався на зелений моріжок спати, а дід стеріг. Перебиралися вони також і через струмки, а де не було броду, довго шукали його, йдучи берегом. Іноді дід переносив підлітка на руках, виявляючи силу, дивовижну для людини, що побиралася Христа ради. Втім, це був плечистий дід! Так пленталися вони знову до самого вечора, поки нарешті підліток не опустився в діброві на узбіччя і не сказав:
– Більше не можу, і дихати несила. Далі не піду. Ляжу тут і помру.
Дід занепокоївся всерйоз.
– От безлюддя бісове! – сказав він. – Ні тобі хутора, ні житла біля дороги, ні живої душі. Але тут нам залишатися на ніч не можна. Вже смеркає, за годину темно стане, а послухайте-но, ласкава панно!..
Дід замовк, і якийсь час було зовсім тихо.
Раптом тишу порушило далеке тужливе волання, що, здавалося, виходило з-під землі, а насправді доносилося з розташованого неподалік яру.
– Це вовки, – сказав пан Заглоба. – Минулої ночі вони наших коней пожерли, а нині за нас самих візьмуться. Щоправда, є в мене пістоль під свиткою, та ось чи вистачить пороху разів на два, не знаю! А мені на вовчому весіллі марципаном бути не хочеться. Чуєте, ласкава панно, знову завили!
Виття і дійсно пролунало знову, і, здавалося, цього разу ближче.
– Вставай, дитино! – сказав дід. – А йти не можеш, так я тебе понесу. Нічого не поробиш. Видно, привернувся до тебе я, і вельми, а це тому, напевно, що, перебуваючи в неодруженому стані, власних правочинних нащадків завести не подбав, а якщо хто й є, то все – бусурмани, бо я в Туреччині довго жив. На мені він і обривається, родовід Заглоб, герба Вчолі. Хіба що ви, панно, старість мою приглянете. Поки ж уставайте або забирайтеся мені на спину.
– Ноги такі важкі, що не ступнути.
– А хвасталися терплячістю! Одначе цитьте! Цитьте! Либонь, собаки гавкають! Їй-богу, собаки. Не вовки. Значить, недалеко Дем’янівка, про яку дід говорив. Слава тобі Господи! Я вже вогнище вирішив од вовків розвести, та тільки ми б напевне поснули, тому що із сил вибилися. Собаки! Собаки гавкають, чуєте?
– Ходімо, – сказала Олена, до якої раптово повернулися сили.
І дійсно, щойно вони вийшли з лісу, як удалині завиднілися вогники численних хат. Побачили вони також три церковні маківки, на свіжому гонті котрих одсвічували в сутінках останні відблиски вечорової зорі. Собачий гавкіт чувся все чіткіше.
– Вона! Дем’янівка! Іншого й бути не може, – сказав пан Заглоба. – Діди – повсюди гості дорогі, так що без нічлігу либонь не залишимось і повечеряємо, а може, добрі люди й далі підвезуть. Слухайте-но, ласкава панно, село ж бо княже, значить, і підстароста в ньому бути має. Й відпочинемо, й новини дізнаємося. Князь уже напевне в дорозі. Можливо, і порятунок швидше настане, чим ви, панно, думаєте. Одначе не забувайте, що ви німа. Я вже казна-що говорю! Звелів вам звати мене Онуфрієм, а якщо ви німа, вам узагалі говорити не слід. Я буду за вас і за себе розмовляти й Бога славити. По-мужицьки я так само вільно, як і по-латині, цвенькаю. Ходімо ж! Ходімо! Ось і перші хати видно. Господи, коли вони завершаться, поневіряння наші? Хоч би пивця підігрітого дали, я б і за те уславив Господа.