Пан Заглоба замовк, і деякий час вони мовчки йшли поряд. Потому він заговорив знову:
– Пам’ятайте ж, що ви німа. А якщо вас хтось щось запита, зразу ж тицяйте в мене і мугичте: «Ум-ум-ум! Нья-нья!» Хоч ви, ласкава панно, як я бачу, й так тямуща, та не забувайте все-таки, що ми рятуємо шкуру, хіба що випадково на гетьманські або княжі корогви набредемо. Тоді вже зразу оголосимо, хто ми, особливо якщо зустрінеться шановний офіцер і панові Скшетуському знайомий. Позаяк ви під княжим заступництвом, жовнірів побоюватися нема чого. Дивіться! Що це там за вогнища в лощині горять? Ага! Кують. Це кузня! Бачу я людей біля неї чимало. Ходімо туди.
І дійсно, в лощині, котра являла собою ніби підступи до яру, стояла кузня, із димаря якої в клубах диму сипалися снопи золотих іскор, а у відчинених дверях і численних дірках, проверчених у стінах, спалахувало яскраве світло, що його раз по раз затуляли темні постаті, кублячись усередині. Зовні, біля кузні, в нічному вже мороку можна було розгледіти декілька десятків людей, які стояли купками. У кузні злагоджено били молоти, навколо розносилася луна, і відголоски її змішувалися з піснями біля кузні, гомоном і собачим гавкотом. Розгледівши все це, пан Заглоба відразу ж звернув у цю лощинку, заграв на лірі й заспівав:
Співаючи, він підійшов до натовпу, що стояв біля кузні, й огледівся: тут були самі селяни, здебільшого нетверезі. Майже у всіх у руках були палиці. На деяких палицях стирчали насаджені коси й наконечники списів. Ковалі в кузні якраз і були зайняті виготовленням цих наконечників і випрямленням кіс.
– Гей, дід! Дід! – почали кричати в натовпі.
– Слава Богу! – сказав пан Заглоба.
– На віки віків.
– Скажіть, дітки, вже є Дем’янівка?
– Дем’янівка. Або що?
– А те, що мені на шляху казали, – продовжував дід, – що тут добрі люди живуть, які дідові притулок дадуть, нагодують, напоять, переночувати пустять і гроші дадуть. Я старий, ішов-ішов, аж утомився, а хлопчина, той уже зовсім іти не може. Німий він, сердега, мене, старого, водить, тому що нічого я не бачу, сліпець бідолашний. Бог вас, добрі люди, благословить, і святий Миколай-чудотворець благословить, і святий Онуфрій благословить. Ув одному оці в мене крихта світу Божого лишилася, а друге навіки темне, от я з торбаном і ходжу, пісні співаю, живу, як птиця Божа, тим, що від добрих людей перепаде.
– А звідкіля ви, діду?
– Ой, іздалеку, іздалеку! Та тільки вже дозвольте мені відпочити, наче оно біля кузні лава є. Сідай і ти, бідолахо, – продовжував він, указуючи Олені лаву. – Ми аж із Ладави, добрі люди. Із дому давно, давно вийшли, а зараз із Броварок, із храмового празника йдемо.
– А що ви там гарного чули? – запитав старий із косою в руці.
– Чути-то чули, та чи гарне, не знаємо. Людей туди поприходило багато. Про Хмельницького розказували, що гетьманського сина і його лицарів подолав. Чули ми ще, що на руському березі народ на панів піднімається.
Натовп одразу оточив Заглобу, а він, сидячи поряд із князівною, час від часу дзижчав на своїй лірі.
– Значить, батьку, ви чули, що народ піднімається?
– Еге ж! Нещасна вона, селянська наша доля!
– Кажуть, що кінець світу буде?
– У Києві на вівтарі писання Христове знайшли, що бути війні страшенній та жорстокій і великому кровопролиттю по всій Украйні.
Натовп, який оточив лаву, що на ній сидів пан Заглоба, зімкнувся ще тісніше.
– Кажете, писання було?
– Було. Як Бог свят, було! Про війну, про криваву… Та не можу я говорити більше, у мене старого, бідолашного, все вже ж у горлі пересохло.
– А ось вам, батьку, мірка горілки, пийте та розповідайте, що ви такого на білім світі чули. Відомо нам, що діди скрізь бувають і про все знають. Бували вже й у нас та й казали, що на панів через Хмельницького випаде чорна година. Ось ми коси та списи звеліли кувати, не спізнитися щоб. Тільки от не знаємо: чи починати вже, чи листа від Хмеля ждати?