Тим часом знову минули день і ніч, а позаяк погоня в бік Василівки забрала цілих два дні, Заглоба виграв силу-силенну часу. Що ж у такому разі було робити?
Притичину цю порадою й ділом допоміг розв’язати осавул, старий степовий вовк, який змолоду звик переслідувати в Дикому Полі татар.
– Батьку! – сказав він. – Вони втекли на Чигирин, і розумно втекли, позаяк виграли час, але, коли про Хмеля і жовтоводську справу від Плеснєвського довідалися, напрям змінили. Ти, батьку, сам бачив, що вони з битого шляху з’їхали і вбік пішли.
– У степ?
– У степу б я їх, батьку, знайшов, але вони пішли до Дніпра, щоби до гетьманів пробратись, а значить, побігли або на Черкаси, або на Золотоношу і Прохорівку… А якщо на Переяслав пішли, хоча не думаю, то й тут ми їх доженемо. Нам, батьку, треба б одному в Черкаси, другому на Золотоношу, на чумацьку дорогу, – і швидко, бо якщо вони через Дніпро переправляться, то встигнуть або до гетьманів, або їх татари Хмельницького піймають.
– Паняй же на Золотоношу, а я на Черкаси рушу.
– Добре, батьку.
– Та будь обережним, він лис хитрий.
– Так і я хитрий, батьку.
Обміркувавши таким чином план погоні, вони зразу ж роз’їхались – один до Черкас, другий – угору, до Золотоноші. Ввечері того ж дня старий осавул Антон приїхав у Дем’янівку.
Село було порожнє, лишилися самі баби; чоловіки подалися за Дніпро до Хмельницького. Заздрівши озброєних людей і не знаючи, хто вони такі, баби поховалися по хатах і клунях. Антон з ніг збився, перш ніж виявив бабусю, що вже нічого, хоч би й татар, не боялася.
– А де чоловіки, мамо? – запитав Антон.
– Звідки я знаю! – відповіла стара, показавши жовті зуби.
– Ми козаки, мамо, не бійтеся, ми не від ляхів.
– Ляхів?… Щоб їх лихо!
– Нам-то ви добра бажаєте?… Правда?
– Вам? – стара на мить замислилась. – А вас щоби болячка!
Антон був розгубився, та раптом двері однієї хати скрипнули і красива молодиця вийшла у двір.
– Гей, молодці, чула я, що ви не ляхи.
– Точно.
– Не од ляхів?
– Ні.
– А навіщо ви про чоловіків питали?
– Та ось питали, чи пішли вони вже.
– Пішли, пішли.
– Слава Богу! А скажи-но, молодице, чи не пробігав тут шляхтич один, лях проклятий, з дочкою?
– Шляхтич? Лях? Я не бачила.
– І нікого тут із прийшлих не було?
– Був дід. Він дядьків і підмовив, аби до Хмеля на Золотоношу йшли, тому, говорив, що сюди князь Ярема йде.
– Куди?
– Та тутки. А потім до Золотоноші піде, ось що говорив дід.
– Дід, значить, дядьків бунтувати підмовив?
– Та дід.
– А він сам був?
– Ні. З німим.
– А який він із себе?
– Хто?
– Дід.
– Ой, старий, старенький, на лірі грав і на панів жалівся. Та тільки я його не бачила.
– І він дядьків бунтувати підмовляв? – знову запитав Антон.
– Та підмовляв.
– Гм! Оставайся з Богом, молодице.
– Паняйте з Богом.
Антон замислився. Якби цей дід був переодягненим Заглобою, навіщо б він, бісів син, дядьків до Хмельницького йти схиляв? Звідкіля б він одежу взяв? Куди б він коней подівав? Тікав-то він верхи. Та найголовніше, навіщо йому все-таки було дядьків підмовляти й застерігати їх перед княжим приходом? Шляхтич застерігати б не став, а передовсім сам би під захист князя сховався. Якщо ж князь піде на Золотоношу, то цілком можливо, що за Василівку розрахується неодмінно. Тут Антон здригнувся, бо нова жердина у воротах здалася йому дуже схожою на палю.