«Ні! Дід цей був звичайним дідом, і тільки. І нема за чим скакати йому на Золотоношу, хіба що втікати в той бік».
Але якщо навіть утечеш, що робити далі? Чекати? Може підійти князь. Іти на Прохорівку та за Дніпро переправлятися? Напорешся на гетьманів.
Бувалому степовому вовкові стало тіснувато в широкому степу. Зрозумів він, вовк цей, що в особі пана Заглоби нарвався на лисицю.
Раптом він ляснув себе по лобі.
А навіщо цей дід повів дядьків на Золотоношу, за якою була Прохорівка, а за нею, за Дніпром, гетьмани і весь коронний стан?
Антон вирішив хоч би як там обернулось, але в Прохорівку їхати.
Якщо, діставшись берега, він дізнається, що на протилежному березі гетьманське військо, він переправлятися не буде, а спуститься вниз по ріці та з’єднається з Богуном. По дорозі заразом розвідає щось про Хмельницького. Антонові з показань Плеснєвського вже було відомо, що Хмельницький зайняв Чигирин, що послав Кривоноса на гетьманів, а сам з Тугай-беєм негайно мав виступити слідом. Отож Антон, воїн досвідчений і з добрим уявленням про взаєморозташування противників, не сумнівався, що битва вже відбулась. А значить, необхідно було вирішити, чого триматися. Якщо Хмельницького побито, гетьманське військо розтеклося в погоні по всьому Придніпров’ю й Заглобу шукати марна справа. А якщо Хмельницький переміг?… По правді кажучи, Антон не дуже вірив у це. Легше побити гетьманського сина, ніж самого гетьмана; легше – передові загони, ніж усю армію.
«Ех, – розмірковував старий козак, – наш отаман вірніше б учинив, якби про власну шкуру, не про дівчину, дбав. Недалеко від Чигирина можна було б переправитися через Дніпро, а звідти, поки є час, прорватися на Січ. Тут же, між князем Яремою та гетьманами, важкенько йому доведеться».
Розмірковуючи так, він разом зі своїм загоном ішов у напрямку Сули, через яку, коли хотів дістатися Прохорівки, мусив би переправитися зразу за Дем’янівкою. Доїхали до Могильної, розташованої біля самої річки. Тут доля всміхнулась Антонові, бо, хоча Могильна, так само як і Дем’янівка, була порожня, він виявив там готові пороми й перевізників, які переправляли селян, що тікали за Дніпро. Саме Задніпров’я, перебуваючи під княжою рукою, повстати не сміло, зате з усіх сіл, поселень і слобід мужва тікала, щоб приєднатися доХмельницького і стати під його прапори. Звістка про перемогу Запоріжжя біля Жовтих Вод птахом пронеслася по всьому Задніпров’ю. Дике населення не могло всидіти на місці, хоча само ніяким майже утискам не піддавалося, бо, як уже було сказано, князь, безжальний до всякого заколотництва, був для спокійних насельників справжнім батьком; комісари ж його доручених ним людей кривдити не наважувались. Одначе люди ці, що недавно із волоцюг хліборобами поробилися, вважали обтяжливими закони, суворість управління та порядок, а тому втікали туди, де замріла надія на дику вольницю. Із багатьох сіл до Хмельницького втекли навіть жінки. Із Чабанівки та Високого, спаливши, щоб нікуди було повертатися, хати, пішло все населення. В тих же селах, де ще залишався хтось, озброювали силоміць.
Антон почав розпитувати перевізників, чи нема яких вістей із-за Дніпра. Вісті були, проте суперечливі, неясні, різні. Говорили, що Хміль б’ється з гетьманами, та одні стверджували, що його побито, інші – що він переміг. Якийсь дядько, який тікав у Дем’янівку, сказав, що гетьмани потрапили в полон.
Перевізники запідозрили, що він переодягнений шляхтич, але затримати побоялися, бо чули, що десь недалеко княже військо. Здавалося, страх множив повсюди число княжого війська, перетворюючи його на всюдисуще воїнство, бо не було в ті дні за Дніпром жодного села, де б не стверджували, що князь от-от нагряне. Антон звернув увагу, що його загін повсюди мають за підрозділ князя Яреми.
Він мерщій заспокоїв перевізників і почав розпитувати про дем’янівських дядьків.
– Аякже. Були. Ми їх на той бік переправляли, – сказав перевізник.
– А дід був із ними?
– Був.
– І німий із дідом? Молодий хлопчина?
– Точно.
– Який він із себе, дід цей?
– Не старий, товстий, очі, як у риби, на одному більмо.
– Він! – буркнув Антон і продовжив запитувати: – А хлопчина?
– Ой! Батьку отаман! Кажу, просто херувим. Такого ми і не бачили.
Тим часом підпливли до берега.
Антон уже знав, що робити.
– Гей, привеземо молодицю отаманові, – бурмотів він собі під ніс.