Розділ XXIV
Пан Скшетуський, випередивши всі корогви, першим прискакав у замок, про князівну та Заглобу розпитуючи, і, звичайно, нікого не знайшов. Тут їх не тільки не бачили, але й не чули про них, хоча звістка про напад на Розлоги та про знищення василівського гарнізону сюди долетіла. Зачинився тоді лицар у себе на квартирі, в цейхгаузі, наодинці з нездійсненою надією своєю, і горе, і тривога, і печалі знову злетілися до нього. Та він відганяв їх, як поранений жовнір одганяє на опустілому ратному полі воронів і галок, які злітаються скуштувати теплої крові та урвати свіжого м’яса. Він збадьорював себе думкою, що Заглоба, щедрий на вигадки, все ж як-небудь та викрутиться і, дізнавшись про поразку гетьманів, у Чернігові знайде схованку. Згадав він, до речі, й того діда, котрого, їдучи з Розлогів, зустрів і котрий, за його словами, з поводирем пограбований і роздягнений якимось дияволом, три дні голий просидів у кагамлицьких очеретах, боячись звідти носа показати. Несподівано панові Скшетуському спало на думку, що Заглоба, напевно, пограбував діда, щоб переодягтися. «Інакше воно й бути не могло!» – переконував себе намісник, і велике полегшення принесла йому ця думка, бо такий маскарад вельми втечі б сприяв. Іще він уповав, що Господь, страж невинності, Олену не залишить, а бажаючи від нього ще більшу милість для неї здобути, прийняв рішення теж од гріхів очиститися. Тому покинув він цейхгауз і почав шукати ксьондза Муховецького, а знайшовши його збадьорювачем парафіянок, попрохав сповіді. Ксьондз пішов із ним до каплиці, де негайно розташувався в сповідальні й вухо прихилив. Вислухавши, виклав напучування, почав напоумлювати, утверджувати у вірі, втішати й гудити. А гудив у тому сенсі, що негоже християнину засумніватися в могутності Божій, а громадянину більше про своє власне, ніж про вітчизни нещастя, засмутитися, бо своєкористя воно – проливати більше сліз про себе, ніж про народ свій, а свою любов оплакувати більше, ніж спільну біду. Потому прикрості, занепад і ганьбу вітчизни в таких піднесених і сумних виразах висловив, що миттю роздмухав у серці лицаря любов до неї велику, поряд із якою власні біди здалися тому такими незначними, що він навіть зосередитися на них уже не міг. Очистив ксьондз його також від озлоблення й ненависті, що їх відносно козаків у ньому помітив. «Тим, кого, яко ворогів віри, вітчизни та союзників поганства, побивати будеш, хай як кривдникам своїм простиш, серцем не озлобишся і мститися їм не будеш. Якщо досягнеш великих успіхів у цьому, то – вірю – втішить тебе Господь, і любов твою поверне, і заспокоєнням тебе нагородить…»
Потому він Скшетуського перехрестив, благословив і вийшов, хрестом на знак покаяння до ранку перед розп’яттям лежати наказавши.
Каплиця була порожня і темна, дві свічки лише і блимали перед вівтарем, відкидаючи рожеві й золоті відблиски на виконаний в алебастрі, повний любові та страждання образ Христа; намісник лежав нерухомо, наче мертвий, усе виразніше відчуваючи, як досада, відчай, ненависть, горе, турботи, страждання звільнюють його серце, виходять із грудей, повзуть, наче змії, і пропадають десь у темних кутках. Він відчув, що вільніше дихає, що в нього ніби вливається нове здоров’я, нові сили, що прояснюється в голові й якесь блаженство охоплює все його єство; словом, перед вівтарем і перед Христом цим він здобув усе, що тільки могла здобути людина того часу, людина, міцна у вірі, без сліду й тіні сумніву.