І ось за півмилі від Махнівки більше дюжини вершників, женучи коней щосили, з’явилися на шляху війська. Це був пан Лев зі своїми. Побачивши його, київський воєвода відразу ж зрозумів, що сталося.
– Замок взято! – крикнув він.
– Взято! – відповів пан Лев і зразу знепритомнів, бо, посічений і кулями поранений, утратив багато крові. Інші, одначе, почали розповідати, як усе відбувалося. Німців на стінах перебили всіх до єдиного, бо вони воліли умерти, але не здаватися; пан Лев прорвався крізь лаву черні у виламані ворота, але в башті все ж таки ще захищалися кілька десятків шляхтичів – до них-то і потрібно було поспішати на поміч.
Тому рвонули з місця. І ось показалося на пагорбі місто із замком, а над ним важкою хмарою дим пожежі, що почалася. Вечоріло. На небі горіла величезна оранжево-червона заграва, спершу сприйнята військом за самі пожежі. В її освітленні було видно запорізькі полки і скупчені юрмища черні, що виливались із воріт назустріч війську цілком безбоязно, тому що в місті ніхто не знав про підхід князя, вважаючи, що це всього-на-всього київський воєвода йде із підкріпленням. Як видно, всіх зовсім одурманила горілка, а може, свіжа перемога вселила пиху безмірну, та бунтівники легковажно спустились із пагорба й тільки в долині почали вельми ретельно шикуватися до бою, гупаючи в тулумбаси та литаври. Коли вершники побачили це, радісний клич вирвався із усіх польських грудей, а пан воєвода київський дістав можливість удруге подивуватися чіткості дій княжих корогов. Зупинившись, бачачи козаків, вони відразу ж вибудували бойові порядки: важка кавалерія посередині, легка на флангах, так що перебудовувати нічого не потрібно і з місця можливо стало йти в діло.
– Пане Кшиштоф, що ж це за люди! – вигукнув воєвода. – З ходу вишикувалися. Вони й без полководця можуть у бій іти.
Одначе князь як обачний воєначальник літав із булавою в руці перед корогвами від флангу до флангу, оглядаючи полки та даючи останні вказівки. Захід сонця відбивався в його срібних обладунках, і вершник був схожим на світле полум’я, що металося серед шеренг, бо на тлі темної броні він один тільки й світився незвичайно.
А стрій був такий: посередині в першій лінії три корогви – перша, котрою сам воєвода київський командував, друга – молодого пана Аксака, третя – пана Кшиштофа Тишкевича, за ними, у другій лінії, драгуни під орудою Барановського і, нарешті, могутні гусари князя, а при них командиром пан Скшетуський.
Фланги зайняли Вершулл, Кушель і Понятовський. Гармат не було, позаяк Вурцель залишився в Бистрику.
Князь підскакав до воєводи і махнув булавою.
– За свої кривди починайте, ваша милість, першим!
Воєвода, у свою чергу, махнув буздиганом – вершники схилилися в сідлах і рушили. І по тому, як пішла в бій корогва, зразу стало ясно, що воєвода хоч і важкий на підйом, і кунктатор, бо літа брали своє, та воїн, одначе, досвідчений і мужній. Він не рвонув корогву з місця щодуху, але, щоб зберегти сили, вів її неквапно, розганяючись у міру наближення до противника. При цьому сам він із буздиганом у руці мчав у першій лінії, зброєносець, який скакав поряд, тримав напоготові кончара, меча довгого і важкого, що був, одначе, воєводі в міру. Чернь зі свого боку з косами і ціпами йшла назустріч корогві, щоби стримати перший удар і полегшити запоріжцям атаку. Коли між противниками, що зближалися, лишилось не більше декількох десятків кроків, махнівчани впізнали воєводу по велетенському зросту і здоровенній туші, а впізнавши, кричати заходилися:
– Гей, ясновельможний воєводо, жнива на носі, чого ж ти людей у поле не вигониш? Б’ємо чолом, ясний пане! Вже ж ми тобі черево продовбаємо.
І град куль посипався на корогву, але шкоди не завдав, бо мчала вона вже як вихор. Пролунав стукіт ціпів і дзвін кіс, які вдарили в панцирі, крики та стогони. Списи проробили прохід у збитому юрмищі, і розігнані коні вдерлися туди як смерч, топчучи, давлячи, перекидаючи. І як на луках, коли стануть низкою косарі, буйна трава розступається перед ними, а вони йдуть уперед, розмахуючи кіссям, так само ж під ударами мечів широка лава розступалася, рідшала, зникала і, тиснута кінськими грудьми, не вміючи вистояти, почала подаватися назад. Нарешті хтось закричав: «Люди, спасайтеся!», – і вся сила, кидаючи коси, ціпи, вила, самопали, кинулася в дикім сум’ятті на полки запорожців, які стояли позаду. Запоріжці ж, побоюючись, аби втікачі не змішали їхніх лав, виставили назустріч піки, тож чернь, заздрівши таку перешкоду, кинулася з відчайдушним виттям ув обидва боки, та тут знову ж зігнали її назад Кушель із Понятовським, рушивши цієї миті з княжих флангів.