Ось уже обидва почали судорожно смикатися. Лице пана Лонгина поступово робилося все червонішим, а лице отамана все синішим. Минула ще хвилина. Хвилювання глядачів зростало. Раптом у тиші почувся глухий, здушений голос:
– Пусти…
– Ні… братушко!.. – відповів другий голос.
Іще хвилина, і от щось страшенно хруснуло, почувся стогін, який долинув ніби з-під землі, потік чорної крові хлюпнув із уст Полуяна, і голова його відкинулася на плече. Тоді пан Лонгин витяг його з сідла і, перш ніж глядачі зрозуміли, що сталося, перекинув поперек свого, після чого риссю рушив до своїх.
– Vivat! – крикнули вишневчани.
– На погибель! – відповіли запоріжці.
І ні щоб збентежитися поразкою свого вождя – вони ще запекліше вдарили на противника. Закипіла безладна сутичка, що через брак місця робилася все більш несамовитою. І, незважаючи на всю відвагу свою, здригнулися б козаки перед більшою фехтувальною спритністю противника, коли б із Кривоносового табору не заграли несподівано сурми, що закликали поєдинщиків одійти.
Вони відразу ж ретирувались, а противник їхній, постоявши мить, аби показати, що виграв поле, теж повернув до своїх. Гребля спорожніла. На ній залишилися тільки людські та кінські трупи – передвістя того, чому бути далі, і ця стежинка смерті чорнілася між обома військами, а легкий подув вітру брижив гладеньку воду ставка й жалібно шумів у листі верб, схилених там-сям на березі.
І відразу, ніби неозорі зграї шпаків і сивок, рушили Кривоносові полки. Попереду – чернь, за нею скупчена піхота й кінні запорізькі сотні, далі татарські добровольці й козацька артилерія. І все без великого порядку. Одні тиснули на інших, ішли «навалом», прагнучи безмірною кількістю подолати греблю, а потім захлеснути й затопити княже військо. Дикий Кривоніс вірив не у воєнне мистецтво, а в кулак і шаблю, тому йшов у наступ усією армією і звелів полкам, які йшли позаду, натискати на передніх, аби ті хоча б і супроти волі, та все ж ішли вперед. Гарматні ядра почали плюхатись у воду на кшталт диких лебедів і гагар, не завдаючи через недоліт ніякої шкоди княжим військам, вишикуваним у шаховім порядку по той бік ставка. Людська повінь захлеснула греблю й котилася вперед безперешкодно. Окремі загони лавини цієї, досягнувши ріки, почали шукати броду і, не знайшовши, знову поверталися до греблі. Йшли вони так густо, що, як пізніше зазначив Осинський, по головах на коні проїхати було можна, і так вони вкрили греблю, що не лишилось і п’яді вільного простору.
Ярема дивився на все це з високого берега й брижив брови, а очі його метали в бунтівні натовпи блискавки. Спостерігаючи ж безладдя і товкотнечу в Кривоносових полках, він сказав оберштеру Махницькому:
– По-холопськи ворог із нами воювати вирішив і, мистецтвом воєнним нехтуючи, всім скопом іде, та не дійде.
Тим часом, ніби всупереч цим словам, козаки дісталися вже середини греблі й зупинилися, здивовані та стурбовані бездіяльністю княжого війська. Одначе в ту ж хвилину серед княжих зробився рух: вони відійшли, залишивши між собою та греблею просторий порожній півкруг, якому належало стати полем битви.
Потому піхотинці Корицького розступилися, відкривши націлені на греблю жерла Вурцелевих гармат, а в кутку, створюваному Случчю та греблею, поблискували в прибережних заростях мушкети німців Осинського.
І відразу для людей військових стало очевидно, на чиєму боці буде перемога. Тільки такий одчайдушний отаман, як Кривоніс, міг зухвало відважитися на битву в таких умовах, бо з усіма своїми силами не зміг би оволодіти навіть і переправою, коли б Вишневецький захотів із цим не погодитися.
Та князь навмисно вирішив пропустити декілька його полків за греблю, щоб оточити їх і знищити. Великий воєначальник просто користувався безрозсудством противника, котрий навіть не взяв до уваги, що своїм людям, які б’ються за рікою, зможе посилати допомогу тільки по вузькому проходу, через який більш чи менш значних підкріплень переправити буде неможливо. І навчені досвідом знавці воєнного мистецтва у подиві спостерігали за діями Кривоноса, котрого так безрозсудно чинити ніщо не спонукало.
Спонукала його лише амбіція та кровожерність. Отаман нещодавно дізнався, що Хмельницький, незважаючи на чисельну перевагу посланих із Кривоносом полків, турбуючись за результат битви з Яремою, йшов зі всіма своїми силами на поміч. Кривоніс отримав наказ од битви ухилитися. Та саме через це Кривоніс вирішив не ухилятись і поспішав.
Взявши Полонне й захмелівши від крові, він уже ні з ким не бажав ділитися нею, тому й поспішав. Ну, втратить половину війська, що з того! Решта захлесне нечисленні княжі сили й розгромить їх. Голову Яреми він піднесе Хмельницькому в подарунок.