Хмельницький теж суспільним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що проти закону та влади повстає.
Здригання проходить по всьому тілу князя. Він заломив руки: «Чи то ж судилося мені бути другим Хмельницьким, Христе Боже?!»
Та Христос голову на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли.
Князь продовжував терзатись. Якщо він захопить владу, а канцлер, сенат і регіментарії оголосять його зрадником і бунтівником, що ж буде? Ще одна усобиця? А якщо на те пішло, хіба ж Хмельницький найбільший і найгрізніший ворог Речі Посполитої? Адже звалювалися на неї куди страшніші напасті, адже, коли двісті тисяч залізних німців ішли під Грюнвальдом на полки Ягеллові, коли під Хотином пів-Азії вийшло на побоїще, загибель куди неминучішою здавалась, а де вони, ці нищівні полчища? Ні! Річ Посполита війни не страшиться, і не війни її погублять. Але чого ж при таких перемогах, при такій силі прихованій, такій славі вона, що розгромила хрестоносців і турків, такою слабкою нині та безпомічною зробилася, що перед якимось козаком зігнула коліна, що сусіди рвуть її кордони, що сміються над нею народи, що до голосу її ніхто не прислухається, гніву значення не надає, а тільки погибель її передбачають?
О! Це ж пихатість і амбіція магнатів, це ж самоправство, це сваволя тому причиною. Найнебезпечніший ворог – не Хмельницький, а внутрішній безлад, а сваволя шляхти, а нечисленність і розхлябаність війська, горлодерство сеймів, чвари, розбрат, плутанина, незграбність, користолюбство і непослух, непослух насамперед! Дерево гниє і трухлявіє з серцевини. Минає небагато часу, і перша буря валить його, та злочинним є той, хто до цього руку прикладе, проклятим є, хто приклад подасть, проклятим є він і діти його до десятого коліна!
Іди ж собі, переможцю під Немировом, Погребищем, Махнівкою та Старокостянтиновом, іди ж, князю-воєводо, віднімай владу в регіментаріїв, розтопчи закон і повагу до можновладців, подай приклад нащадкам, як роздирати нутро власної матері.
Страх, відчай і безумство спотворили обличчя князя… Він страшно крикнув і, вчепившись у власне волосся, упав у прах перед Христом.
І каявся князь, і бився достойною головою об кам’яну підлогу, а з грудей його виривався глухий голос:
– Господи! Помилуй мене, грішного! Господи! Помилуй мене, грішного! Господи! Помилуй мене, грішного!..
Рум’яна зоря вже зійшла на небеса, а скоро й золоте сонце освітило залу. У карнизних нішах здійняли галас горобці та ластівки. Князь підвівся з підлоги й вирушив будити слугу свого, Желенського, що спав за дверима.
– Біжи, – сказав він йому, – до вістових і звели скликати сюди полковників, і кварцяних і ополченських, які тільки є в замку та в місті.
Через дві години зала почала заповнюватися вусатими й бородатими воїнами. Із княжих людей прийшли старий Зацвілиховський, Поляновський, Скшетуський з паном Заглобою, Вурцель, оберштер Махницький, Володийовський, Вершулл, Понятовський – майже всі офіцери, включаючи навіть хорунжих, крім Кушеля, посланого в роз’їзд на Поділля. Із кварцяних були Осинський і Корицький. Багатьох із вельможної шляхти й ополчення не вдалося з перин стягти, але цих усе-таки теж зібралося чимало, а серед них знать із різних уділів, од каштелянів і до самих навіть підкоморіїв… Чутно було перешіптування, розмови – все гуло, немовби у вулику, а погляди були спрямовані до дверей, звідки мав із’явитися князь.
Та ось усе змовкло. Князь із’явився.
Вигляд його був спокійним, погожим, і тільки почервонілі від безсоння очі та змарніле обличчя свідчили про пережиті боріння. Одначе погожість оця і, можна сказати навіть, приємність не могли все ж таки приховати надзвичайної гідності й незламної волі.
– Шановні панове! – сказав він. – Нинішньої ночі я запитував Бога та власну совість, як мені належить учинити. Тому оголошую вашим милостям, а ви повідомте лицарству, що заради блага вітчизни та злагоди, обов’язкової для всіх у лихі часи, я віддаю себе під начало регіментаріїв.