Дівчина склала руки.
– Пресвята Богородице! Зроби так, щоб перше лице, що з’явиться в дверях, було лицем заступника і друга.
Раптом крізь важку парчеву завісу до її слуху долинули звуки торбана, що пливли здалеку, і чийсь голос, вторячи мелодії, завів знайому пісню:
Князівна трохи підвелася на ложі, прислухалась, очі її розширилися від жаху, нарешті, страшно скрикнувши, вона впала як мертва на подушки.
Олена впізнала голос Богуна.
Крик її, видно, проник за стіни світлиці, тому що не минуло й хвилини, як важка завіса зашелестіла й сам отаман з’явився на порозі.
Князівна затулила очі руками, а побілілі й тремтячі її губи повторювали як у лихоманці:
– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!
Одначе видовище, яке так її налякало, не одній юній діві потішило б погляд, бо просто-таки сяйво випромінювалося від отаманового лиця та вбрання. Алмазні ґудзики його жупана мерехтіли ніби зірки, ніж і шабля іскрилися від самоцвітного каміння, жупан із сріблястої парчі та червоний кунтуш підкреслювали незвичайну красу Богуна – ставного, чорнобривого, гордовитого, найпригожішого із усіх козаків, українською народжених землею.
Тільки очі його затуманені були, ніби повиті серпанком світочі небесні, й дивився він на Олену з покірністю, бачачи ж, що страх не покидає її лиця, заговорив голосом низьким і сумним:
– Не бійтеся, князівно!
– Де я? Де я? – запитала вона, дивлячись на нього крізь нещільно зімкнуті пальці.
– У безпечному місці, війна далеко лишилася. Не бітеся, душе моя. Я вас сюди із Бара привіз, аби ні від людей, ні від війни вам не сотворилося кривди. Нікого в Барі не пощадили козаки, лише ви живою лишилися.
– А ви що тут робите, пане? Чому переслідуєте мене невідступно?
– Я вас переслідую! Боже правий! – І отаман розвів руками й захитав головою, як людина, котрій заподіяли велику несправедливість.
– Я вас, пане, боюся страшенно.
– Чого ж ви боїтеся? Накажете, кроку не зроблю: я раб ваш. Мені б сидіти біля порога та у вічі вам дивитись, і тільки. За що ненавидите? Я вам зла не бажаю. О Боже! Ви в Барі, лише побачивши мене, себе ножем ударили, а втім, давно мене знаєте, могли б і здогадатися, що я рятувати вас примчав, як на крилах. Не чужий я вам – друг вірний, а ви, князівно, за ніж ухопилися!
До блідих щік князівни раптом прихлинула кров.
– Як на мене, ліпше смерть, аніж ганьба, – сказала вона. – Якщо ви мене збезчестите, клянуся, накладу на себе руки, хоча б і душу цим загублю.
Очі дівчини спалахнули вогнем – і зрозумів отаман, що жарти кепські з курцевичською княжою кров’ю: згарячу Олена виконає свою погрозу й іншого разу вже не промахнеться.