Князівна трохи підвелася на подушках, біліша полотна, але ніжне, прекрасне її лице таку непохитну виражало волю, таку гордість і силу, що голубка в ту мить дужче схожою була на орлицю.
– Коли ви, пане, відповіді од мене ждете, – промовила вона, – знайте: хоч би мені вік довелося лити сльози у вашій неволі, я ніколи, ніколи вас не полюблю, і нехай допоможе мені Всевишній!
Богун якийсь час боровся з собою.
– Ви мені таких слів не говоріть! – хрипким голосом промовив він.
– Це ви мені не говоріть про свою любов – сором бере мене, гнів і образа. Не про вас я!
Отаман підвівся.
– А про кого ж, князівно Курцевич? Коли б не я, чиєю б ви були в Барі?
– Хто моє життя врятував, аби потім зганьбити та волі позбавити, той не друг мені, а ворог лютий.
– А якби вас мужва вбила? Подумати страшно!
– Ніж би мене вбив, це ви його в мене вирвали!
– І ні за що не віддам! Ви мусите бути моєю, – палко вигукнув козак.
– Ніколи! Ліпше смерть.
– Мусите і будете.
– Ніколи.
– Ех, коли б не ваша рана, після слів таких я б сьогодні ж послав козаків до Рашкова й ченця звелів би силою пригнати, а до завтра був би вашим чоловіком. Та й що? Чоловіка гріх не любити, не голубити! Чи ти ба, вельможна панно, для вас козацька любов – сором і образа! А хто ж ви така, щоб мене вважати холопом? Де ваші замки, військо, бояри? Чому сором? Чого образа? Я вас на війні взяв, ви полонянка. Ой, був би я простим мужиком, нагайкою б вас по білій спині уму-розуму повчив і без ксьондза красою вашою насолодився – якби мужиком був, не лицарем!
– Ангели небесні, спасіть! – прошепотіла князівна.
Тим часом лють усе виразніше позначалася на обличчі отамана – гнів його виривався назовні.
– Знаю я, – продовжував він, – чому ви противитеся мені, чому моя любов вам образлива! Для іншого свою дівочу честь бережете – але не бувати тому, не буду я козак, клянуся життям! Голота нещадима шляхтич ваш! Пустобрех! Лях лукавий! Щоб він пропав! Ледве глянув, ледве покружляв у танці, і вже вона, вся як є, його, а ти, козаче, терпи, бийся лобом об стіну! Нічого, я до нього доберуся – шкуру накажу зідрати й розіпнути. Знайте ж: Хмельницький війною йде на ляхів, а я з ним – і голубка вашого розшукаю хоч під землею, а повернуся, вражу голову його під ноги вам кину.
Олена не почула останніх слів отамана. Біль, гнів, рани, хвилювання, страх позбавили її сил – страшенна слабість розлилася по тілу, світло в очах потьмарилося, в голові запаморочилось, і вона впала на подушки непритомна.
Отаман усе стояв, білий од люті, з піною на губах; раптом він помітив цю неживу, безсило закинуту голову, і з уст його вирвався крик майже нелюдський:
– Вже по ній! Горпино! Горпино! Горпино!
І Богун гепнувся навколішки.
Велетка стрімголов улетіла до світлиці.
– Спаси! Поможи! – кричав Богун. – Убив я її, серденько моє, світло моє!
– Що ти, здурів?
– Убив, убив! – стогнав отаман, ламаючи над головою руки.
Та Горпина, підійшовши до князівни, вмить зрозуміла, що не смерть це, а лише глибока непритомність, і, виштовхавши Богуна за двері, почала приводити дівчину до тями.
Через хвилину князівна розплющила очі.
– Ну, доню, нічого тобі не сталося, – примовляла чаклунка. – Видно, налякалася його і світло в очах потьмарилося, та потьмарення мине, а здоров’я повернеться. Ти ж у нас як горіх дівка, тобі ще жити й жити, горя не знаючи.
– Ти хто така? – слабким голосом запитала Олена.
– Я? Слуга твоя – як отаман звелів.
– Де я?
– У Чортовім яру. Пустеля глуха навкруги, нікого, крім нього, не побачиш.
– А ти теж тут живеш?
– Це наш хутір. Донці ми, брат мій полковничає в Богуна, добрими молодцями верховодить, а моє місце тут – тепер от тебе стерегти буду в позолоченому твоєму покої. Замість хати терем! Очам дивитися боляче… Це він для тебе постарався.
Олена глянула на пригоже лице дівки, і здалось їй воно простодушним.
– А будеш до мене доброю?
Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.
– Буду! Чом би й не бути! – сказала вона. – Але й ти будь доброю до отамана. Он який козак, сокіл ясний! Та він тобі…
Тут відьма, нахилившись до Олени, заходилась їй щось нашіптувати на вухо, а під кінець зайшлася голосним сміхом.
– Геть! – крикнула князівна.
Розділ III
Уранці через два дні Горпина з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса й дивилися на спінену воду.
– Дивися за нею, стережи, очей не спускай, щоб із яру ні ногою, – говорив Богун.
– В яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, й будемо ми як на дні горщика, а я для себе, коли знадобиться, знайду вихід.