– Римлянин він і ригорист, знаю, – сказав Заглоба, – та якби хто князеві шепнув слівце, може, він би і його, і вас, шановні панове, відпустив без усякого прохання.
– Князеві й на думку не спаде таке! У нього вся Річ Посполита на плечах. Невже, гадаєте, тепер, коли справам найважливішим, воістину всенародним, належить вирішуватися, він чиїмись особистими інтересами буде займатись? А навіть якби, в чому сумніваюся, за своїм почином дав звільнення, жоден із нас, як Бог свят, табору зараз би не покинув: ми теж насамперед не собі зобов’язані служити, а вітчизні нашій нещасній.
– Розумію я все чудово, мосьпане, і не перший день перебуваю на службі, тому й сказав, що думка ця лише майнула в голові – та не сказав, що вона там засіла. До того ж, якщо подумати, поки розбійницька рать стоїть непорушна, багато нам усе одно не досягти, а от коли противника буде розбито і він, переслідуваний по п’ятах, тільки про врятування своєї шкури дбати буде, тоді сміливо можна в його лави затесатися – і в них язики розв’яжуться легше.
– Скоріше б тільки решта війська підтяглась, а то ми під цим Чолганським Каменем остаточно переведемось. Якби воля нашого князя, ми б уже давно в дорозі перебували, а князя Домініка нескоро дочекаєтеся, він, видно, привали влаштовує по п’ять разів на день.
– Його в найближчі три дні очікують.
– Дай-то Боже пошвидше! А коронний підчаший сьогодні, здається, підійти має?
– Сьогодні.
У цю хвилину двері відчинились і ввійшов Скшетуський.
Риси його немовби страждання витесало з каменю – таким од нього віяло холодом та спокоєм.
Дивно було дивитися на юне це обличчя, таке суворе і серйозне, що здавалося, на ньому ніколи не з’являлась усмішка; навряд чи навіть би смерть, торкнувшись його, що-небудь у цих рисах змінила. Борода в пана Яна відросла до половини грудей, і серед волосся, чорного як воронове крило, де-не-де вилися срібні нитки.
Соратники й вірні його побратими лише здогадувалися про страждання друга – по ньому самому нічого не можна було сказати. Був він рівний і на вигляд спокійний, військову службу ніс либонь чи не ретельніше ніж зазвичай і здавався цілком поринутим у війну, яка має бути незабаром.
– Ми тут, пане, про вашу біду говорили, що її в однаковій мірі своєю вважаємо, – сказав Заглоба. – Ніщо нам не в радість, Бог свідок. Одначе безплідними були б почуття наші, коли б ми вам єдино сльози лити допомагали, – ось і вирішили кров пролити, а сердегу, якщо вона ще по землі ходить, із неволі вирвати.
– Нехай винагородить вас Господь, – промовив Скшетуський.
– Хоч до Хмельницького в табір з вами поїдемо, – додав Володийовський, із тривогою поглядаючи на друга.
– Нехай винагородить вас Господь, – повторив той.
– Ми знаємо, – вів далі Заглоба, – що ви поклялися відшукати її живою чи мертвою, і готові хоч зараз…
Скшетуський, присівши на лаву, втупився в землю і не промовив у відповідь ні слова – Заглобу аж злість узяла. «Невже забути її хоче? – подумав старий шляхтич. – Коли так, напоум його Всевишній! Нема, видно, ні вдячності, ні пам’ятливості на світі. Та нічого, знайдуться такі, що їй на виручку поспішать, – я перший, поки ноги носять…»
У кімнаті запанувала тиша, порушувана тільки зітханнями Підбийп’ятка. Нарешті невеличкий Володийовський наблизився до Скшетуського й потряс за плече.
– Ви звідки?
– Од князя.
– І що?
– Вночі виходжу з роз’їздом.
– Далеко?
– Під Ярмолинці, якщо дорога вільна.
Володийовський подивився на Заглобу, і вони без слів зрозуміли один одного.
– Це в бік Бара? – пробурмотів Заглоба.
– Ми підемо з вами.
– Спершу за дозволом сходіть і дізнайтеся, чи не призначив вам князь іншої справи.
– Ходімо разом. Іще мені про дещо його запитати треба.
– І ми з вами, – сказав Заглоба.
Усі підвелися й пішли. Княжа квартира була неблизько, на іншому краю табору. В передпокої товпилися офіцери з різних корогов: військо звідусіль стікалося до Чолганського Каменя, всяк поспішав під прапори князя. Володийовському довелося підождати довгенько, перш ніж їх із паном Лонгином було допущено до його ясновельможності, зате князь одразу дозволив і їм самим їхати, і декількох драгунів-русинів послати, щоб ті, за перекинчиків себе видавши, пристали до Богунових козаків і про князівну розвідати постаралися. Володийовському ж він сказав: