– Я сам різні діла вишукую для вашого друга, тому що бачу, туга в ньому засіла й душу точить, а жаль мені його невимовно. Не говорив із вами він про князівну?
– Можна вважати, ні. В першу хвилину ледве був не помчав стрімголов до козаків, але пригадав, що нині корогви збираються nemine excepto і врятування вітчизни – перший наш обов’язок, тому й до вашої ясновельможності не звертався. Господь один тільки знає, що в його душі відбувається.
– І тяжкі посилає випробування. Бачу, ви його вірний друг – бережіть же його, пане.
Володийовський низько вклонився й вийшов, тому що в цю хвилину до кімнати ввійшли київський воєвода зі старостою стобницьким, із паном Денхофом, старостою сокальським, і ще декілька офіцерів.
– Ну що? – запитав його Скшетуський.
– Їду з вами, тільки зазирну до своїх: треба декількох куди-небудь одправити.
– Ходімо разом.
Вони вийшли, а з ними Підбийп’ятка, Заглоба і старий Зацвілиховський, який прямував до своєї корогви. Неподалік од наметів драгунської корогви Володийовського друзям зустрівся пан Лащ у супроводі десяти чи п’ятнадцяти шляхтичів; лицар сей не стільки просувався вперед, скільки виписував ногами кренделі: і він, і супутники його були зовсім п’яні. Заглоба, побачивши таку картину, не стримав зітхання. Вони з коронним стражником здружилися ще під Старокостянтиновом, бо певною мірою натури їхні були схожими як дві краплі води. Пан Лащ, безстрашний воїн, справжня гроза бусурманів, був при тому страшенний гуляка, картяр і бражник, який найбільше любив час, вільний од битв, молитов, набігів і бійок, перебувати в колі таких людей, як Заглоба, пити горілку та теревені слухати. Як великий баламут він сам учинив стільки заколотів, стільки разів порушував закон, що в будь-якій іншій державі давно поплатився б головою. Не одна висіла над ним кондемната, однак він навіть у мирний час не надавав цьому ніякого значення, а під час війни його гріхи й зовсім забулись. Із князем Лащ з’єднався ще в Росолівцях і чималу поміч під Старокостянтиновом надав, але відтоді, як розташувався у Збаражі на відпочинок, зробився нестерпним через скандали, що він їх вічно затівав. А вже скільки в нього Заглоба вина випив, скільки нарозповідав байок на превелике задоволення хазяїна, котрий його до себе запрошував щодня, того й не перелічиш і пером не опишеш.
Але коли надійшла звістка про взяття Бара, Заглоба посмутнів, спохмурнів, утратив колишнє завзяття й більше у стражника не з’являвся. Той думав навіть, що веселун шляхтич залишив службу у війську, а тут раптом побачив його перед собою.
Простягнувши руку, він промовив:
– Вітаю вас, шановний пане. Що поробляєте? Чого до мене не заходите?
– Та ось, супроводжую пана Скшетуського, – похмуро відповів Заглоба.
Стражник не любив Скшетуського за статечність і прозвав розумником, хоча про нещастя його знав чудово, бо присутнім був на тому самому бенкеті в Збаражі, коли рознеслася звістка про взяття Бара. Одначе, за природою своєю нестриманий, у ту хвилину ще й п’яний, не побажав на чуже горе зважити і, вхопивши намісника за ґудзик жупана, запитав:
– Що, брате, все за дівкою плачеш?… А гарна була, еге ж?
– Пустіть мене, шановний пане, – сказав Скшетуський.
– Постривай.
– На службі перебуваючи, не вільно мені з виконанням наказу його ясновельможності князя зволікати.
– Постривай! – повторив Лащ із упертістю п’яної людини. – Ти на службі, не я. Мені тут ніхто наказувати не сміє.
Після чого, притишивши голос, повторив запитання:
– Гарна була, га?
Брови поручика зійшлися на переніссі.
– Моя вам порада, пане: не торкайтеся вразливого місця.
– Вразливого місця не торкатися? Та ти марно побиваєшся. Гарна була – жива, значить.
Лице Скшетуського вкрилося смертельною блідістю, але він стримався й мовив:
– Пане… як би мені не забути, з ким честь маю…
Лащ витріщив очі.
– Ти що? Погрожуєш? Мені?… Через якусь шльондру?
– Ідіть, пане стражник, своєю дорогою! – гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвілиховський.
– Ах ви ж, голодранці, сіряки, холуї! – заволав стражник. – За шаблі, панове!
І, вихопивши свою, кинувся на Скшетуського, та в ту ж мить у руці пана Яна засвистіло залізо й шабля стражника птахом шугонула в повітря, сам же він похитнувся і з розмаху гепнувся на весь зріст на землю.