Очікувати князя під Кам’янцем було ще гірше. І вирішив Кривоніс рушити на схід, – до самого Брацлава! – щоб, уникнувши зустрічі зі своїм заклятим ворогом, з’єднатися з Хмельницьким. Проте він розумів, що, зробивши такий крок, учасно навряд чи встигне, одначе принаймні загодя знатиме, чим закінчиться діло, і подбає про власний порятунок.
А тут вітер приніс нову звістку, буцім Хмельницького вже розгромлено. Чутки ці – як і колишні – навмисно розпускав сам Скшетуський. У першу хвилину нещасний отаман зовсім розгубився, не знаючи, що робити.
Але потім вирішив, що тим паче треба йти на схід та поглибше в степи забратися: раптом там на татар натрапить і під їхнім крилом сховатися зможе?
Одначе передовсім захотів Кривоніс чутки ці перевірити й почав поквапно вишукувати серед своїх полковників надійного та безстрашного чоловіка, котрого можна було відправити в роз’їзд за язиком.
Але завдання виявилось нелегким: охочих не знаходилося, до того ж не на всякого отаман покластися міг, а послати належало такого, котрий би, потрапивши ворогу до рук, ні на вогні, ні на палі, ні на колесі планів утечі не виказав.
Урешті-решт Кривоніс такого знайшов.
Одного разу він звелів покликати до себе Богуна і сказав йому:
– Послухай, Іване, друже! Ярема йде на нас із великою силою – значить, погибель наша неминуча.
– І я чув, що йде. Ми з вами, батьку, про те говорили, тільки навіщо ж гинути?
– Не здержимо. З іншим би впорались, а з Яремою не вийде. Бояться його хлопці.
– А я не боюсь, я цілий полк його поклав у Василівці, в Задніпров’ї.
– Знаю, що не боїшся. Слава твоя козацька його княжої варта, але я йому не дам бою – не підуть хлопці… Згадай, що на раді говорили, як на мене з шаблями та з обушками кидалися: мовляв, я їх на вірну смерть вести задумав.
– Ходімо тоді до Хмеля, там і крові, й здобичі буде вдосталь.
– Кажуть, Хмеля вже регіментарії розбили.
– Не вірю я цьому, батьку Максим. Хміль хитрий лис, без татар не вдарить на ляхів.
– І я так гадаю, та треба точно знати. Ми б тоді проклятого Ярему обминули і з Хмелем з’єднались, але спершу все треба розвідати! Якби знайшовся хто, кому Ярема не страшний, та вирушив у роз’їзд і язика взяв, я б тому повну шапку золотих червінців насипав.
– Я піду, батьку Максим, та не заради червінців, а за славою козацькою, молодецькою.
– Ти моя правиця, а йти бажаєш? Бути тобі в козаків головою, бо Яреми не страхаєшся. Йди, соколе, а потім проси, чого хочеш. І ще я тобі скажу: якби не ти, я б сам пішов, та не можна мені.
– Не можна, батьку, підете – хлопці здіймуть ґвалт, скажуть, спасаєте шкуру, і розлетяться по білому світу, а я піду – підбадьоряться.
– А вершників багато попросиш?
– Ні, – з малою ватагою сховатися легше і нишком підкрастись, але з півтисячі хлопців візьму, а вже язиків я вам приведу, головою ручаюсь, і не простих жовнірів, а офіцерів, од котрих про все дізнатися можна.
– Їдь швидше. У Кам’янці вже з гармат гатять ляхам на радість і на спасіння, а нам, безвинним, на погибель.
Вийшовши від Кривоноса, Богун одразу ж заходився лагодитись у дорогу. Козаки його, зазвичай, пили мертву – «покіль костомаха не приголубить», – і він із ними пив, наливався горілкою, буйствував і галасував, а наприкінці звелів бочку дьогтю викотити і, як був, в оксамиті й парчі, кинувся в неї, раз і вдруге з головою впірнув і крикнув:
– Ну, от і чорний я, мовби ніч, не побачити мене лядському оку.
Потім, покачавшись по награбованих перських килимах, скочив на коня й поїхав, а за ним пустилися під покровом ночі вірні його хлопці, напучувані криками:
– На славу! На щастя!
Тим часом Скшетуський дістався Ярмолинців; там, зустрівши опір, учинив над городянами криваву розправу і, оголосивши, що вранці підійде князь Ярема, дав спочинок утомленим коням і людям.
Після чого, скликавши товаришів на раду, сказав їм:
– Поки що Господь прихильний до нас. Судячи зі страху, що мужву опанував, смію припустити: нас повсюди за княжий авангард вважають і вірять, буцім головні сили йдуть слідом. Треба подумати, як би і надалі обман не розкрився: ще хто запримітить, що один і той же загін всюди маячить.
– А довго ми так роз’їжджати будемо? – запитав Заглоба.