Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.
Складніше було з руками. Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, тупим боком униз, гострим догори, й терти мотузки об лезо, поки вони не перетерлись і не лопнули.
Проробивши це, Заглоба став не тільки вільним од пут, але й озброєним.
Полегшено зітхнувши, він перехрестився й почав дякувати Богові.
Але від позбавлення пут до визволення із Богунових рук іще дуже далеко було.
«Що ж далі?» – запитав себе Заглоба.
І не знайшов відповіді. Хлів оточено козаками, усього їх там не менше сотні: миші не просковзнути непоміченою, не те що такому товстуну, як Заглоба.
«Видно, нікуди я вже не годжуся, – сказав він собі, – і кмітливістю моєю тільки чоботи змащувати, і то в мадярів на ярмарку знайдеться мазь ліпша. Якщо Господь мене зараз не напоумить, уже напевно дістануся воронню на вечерю, а виявить таку милість – дам обітницю цнотливості, як пан Лонгин».
Голоси за стіною залунали голосніше й перервали його подальші роздуми. Підскочивши до стіни, Заглоба припав вухом до щілини між колод.
Сухі соснові колоди підсилювали звуки не гірше коряка бандури; чути було кожне слово.
– А куди ми звідси поїдемо, отче Овсівію? – запитував один голос.
– Не знаю, певно, в Кам’янець, – відповідав інший.
– Ба, коні ледве ноги волочать: не дійдуть.
– Тому тут і стоїмо – до ранку відпочинуть трохи.
Настала нетривала мовчанка, потім перший голос заговорив тихіше, ніж до цього:
– А мені здається, отче, отаман із-під Кам’янця піде за Ямпіль.
Заглоба затаїв подих.
– Мовчи, коли дороге життя молоде! – пролунало у відповідь.
І знову стало тихо, тільки з-за інших стін шепотіння чулися.
– Всюди їх повно, кругом стережуть! – пробурмотів Заглоба.
І підійшов до протилежної стіни хліва.
Тут він почув форкання коней, які з хрустом жували сіно. Видно, вони стояли біля самої стіни, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, тому що голоси доходили знизу.
– Ех, – говорив один, – їхали ми сюди без сну, без перепочинку, на негодованих конях, і все для того, щоб попастися в лапи Яремі.
– А правда, він тут?
– Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Жах що розповідають: зростом, кажуть, із сосну, в лобі дві головешки, а замість коня – змій.
– Господи помилуй!
– Треба б нам прихопити цього ляха з жовнірами та тікати чимдуж.
– Як тікати? Коні ледве живі.
– Погано, брати ріднії. Коли б я був отаманом, я б цьому ляхові шию звернув і в Кам’янець хоч пішки повернувся.
– Ми його з собою в Кам’янець повеземо. Там із ним наші отамани побавляться.
– Спершу з вами побавляться чорти, – пробурмотів Заглоба.
Незважаючи на весь свій перед Богуном страх, а може, саме з цієї причини Заглоба поклявся собі, що живим не дасться. Від пут він вільний, шабля в руці – можна оборонятися. Зарубають, так зарубають, але живим не візьмуть.
Тим часом форкання й покректування коней, видно, вкрай натомлених дорогою, заглушили продовження розмови, та зате підказали Заглобі таку собі ідею.
«А що, коли спробувати із хліва вибратися і скочити на коня! – подумалося йому. – Ніч темна: вони й озирнутися не встигнуть, як я з очей зникну. В цих байраках та розлогах і серед дня не всякого наздоженеш, а вже в темряві й поготів! Посприяй же мені, Господи, зроби милість!»
Але не так-то все було просто. Потрібно було принаймні проламати стіну – а для цього треба бути Підбийп’яткою – або прорити під нею, як лисиця, лаз, але й тоді б вартові, без сумніву, почули, помітили й спіймали втікача раніше, ніж він устигне поставити ногу в стремено.
У голові у Заглоби вертілися тисячі різних хитрих способів, але саме тому, що їх було так багато, жоден із них чітко не уявлявся.
«Нічого не поробиш, доведеться розплачуватися шкурою», – подумав шляхтич.
І пішов до третьої стіни.
Раптом він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів не для свиней, а для корів призначався, і над ним на половину довжини було влаштовано горище, де тримали солому й сіно. Заглоба, недовго думаючи, поліз нагору.
А залізши, сів, перевів подих і обережно втяг драбину за собою.
– Ну, от я і у фортеці! – пробурмотів він. – Швидко їм сюди не дістатися, хоч би й інша драбина знайшлася. Хай із мене окостів накоптять, якщо я першу ж голову, яка покажеться, геть не знесу. Ох чорт! – сказав він раптом. – А вони ж і справді не тільки що прокоптити, але і спекти, і на смалець перетопити можуть. А, гаразд! Захочуть хлів спалити – нехай, тим паче я їм живим не дістанусь, а сирим чи спеченим склює мене вороння – один біс. Тільки б не потрапити в розбійницькі лапи, а на решту плювати, либонь якось обійдеться.