Заглоба легко переходив од крайнього відчаю до надії. І зараз раптом у нього вселилася така впевненість, ніби він уже був у таборі князя Яреми. Одначе становище його зробилося не набагато кращим.
Він сидів на сіннику і, поки тримав у руці шаблю, дійсно міг довго оборонятися. От і все! Від горища до волі шлях був іще страшенно довгим – до того ж унизу Заглобу чекали шаблі та піки вартових, які пильнували під стінами хліва.
– Якось обійдеться! – буркнув Заглоба та почав помалу розгрібати й висмикувати солому зі стріхи, щоб мати можливість виглянути назовні.
Справа пішла на лад: козаки за стінами, скрашуючи час у караулі, продовжували перемовлятися, до того ж знявся доволі сильний вітер і, шарпаючи гілки дерев, які росли поблизу, заглушав шарудіння соломи.
Невдовзі наскрізний отвір був готовий – Заглоба висунув голову назовні й роздивився.
Ніч уже добігала кінця, і східна сторона небозводу освітилася першими проблисками дня; у передранньому неяскравому світлі Заглоба розгледів майдан, суціль забитий кіньми, перед хатою довгі нерівні ряди сплячих козаків, далі колодязний журавель і колоду, в котрій поблискувала вода, а біля неї ще один ряд сплячих людей і десятка півтора козаків, які походжали з шаблями наголо вздовж цього ряду.
– Це ж мої люди зв’язані лежать, – пробурмотів шляхтич. – Ой! – додав він за хвилину. – Якби мої, а то ж княжі!.. Лепський ватажок, нічого не скажеш! Завіз до чорта в зуби… Соромно буде їм у вічі дивитись, якщо, звичайно, Господь поверне свободу. А все через що? Через пиятику та амурів. Яке мені було діло, що в мужиків весілля? Не годиться старій кобилі хвостом вертіти! Більше в рот не візьму цього віроломця-меду, що не в голову – в ноги б’є. Все зло на землі від пиятики: коли б на нас тверезих напали, я б, їй-богу, вікторію здобув і Богуна в хліві замкнув.
Тут погляд Заглоби знову впав на хату, в котрій спочивав отаман, і затримався на дверях.
– Спи, спи, харцизяко, – пробурмотів він. – Либонь побачиш уві сні, як тебе чорти в пеклі лущать, чого, зрештою, і так не уникнеш. Вирішив із моєї шкури решето зробити? Що ж, спробуй! Залазь до мене нагору, а там побачимо: може, ще я твою продірявлю, та так, що й собакам узуття не викроїш. Тільки б мені вирватися звідси! Тільки б вирватися! Та як?
Завдання й дійсно видавалося нездійснимим. Майдан був забитий людьми й кіньми; навіть якби Заглоба зумів вибратись із хліва, навіть якби, зісковзнувши з даху, плигнув на одного з тих коней, що стояли біля самого хліва, йому б не вдалося навіть воріт дістатись, а вже тим паче поскакати за ворота!
І, одначе ж, йому здавалося, що головне зроблено: він був вільний, озброєний і під стріхою почувався, мов у твердині.
«Якого дідька! – думав він. – Невже я задля того з пут звільнився, щоб повіситися на тих же мотузках?»
І знову на думку йому спадали всілякі хитрощі, та в такій кількості, що розібратися в них ніякої можливості не було.
Тим часом надворі помітно сіріло. Поріділа тінь, яка накривала сусідні з хатою будівлі, дах срібним здавався. Вже Заглоба легко міг розрізняти окремі гурти на майдані, вже розгледів червоні мундири своїх жовнірів, які лежали біля колодязя, і баранячі кожухи, під якими спали перед хатою козаки.
Раптом один із сплячих підвівся й не кваплячись пройшовся по майдану, в одних місцях ненадовго зупиняючись, поговорив про щось із козаками, котрі стерегли полонених, а потім попрямував до хліва. Заглоба спершу вирішив, що це Богун, оскільки помітив, що дозорці з ним розмовляли, як підлеглі з командиром.
– Ех, – пробурмотів він, – рушничку б сюди! Ти б у мене беркицьнувся.
У цю хвилину чоловік підвів голову, й на обличчя його впав блідий відблиск ранкової зорі: то був не Богун, а сотник Голодий, якого Заглоба зразу впізнав, оскільки пам’ятав чудово ще з тих часів, коли в Чигирині приятелював із Богуном.
– Гей, хлопці! – сказав Голодий. – Ви, часом, не спите?
– Ні, батьку, хоча й бере охота. Час би нас змінити.
– Змінять зараз. А вражий син не втік?
– Ой-ой! Хіба що душа з нього втекла – навіть і не поворухнеться.
– О, це стріляний горобець. Ану, погляньте, як він там, такий і крізь землю здатний провалитися.
– Зараз глянемо! – відповіли декілька козаків, прямуючи до дверей хліва.
– І сіна з горища струсіть – коней обтерти! На зорі виступаємо.
– Добре, батьку!
Заглоба, миттю покинувши свій пост біля діри в стрісі, підповз до отвору в настилі. В ту ж секунду він почув скрип дерев’яного засува та шарудіння соломи під ногами козаків. Серце його шалено стукало; міцно стиснувши руків’я шаблі, він заново поклявся в душі, що скоріше дозволить спалити себе разом із хлівом або порубати на шматки, ніж дасться живим. Він вважав, що козаки негайно здіймуть ґвалт, одначе помилився. Деякий час чути було, як вони бродять по хліву, потім кроки прискорились, і нарешті один промовив: