– Що за чорт? Не можу відшукати! Ми ж його кинули в цей куток.
– Перевертень він, чи що? Викреши-но вогню, Василю, темно, мов у колодязі.
На хвилину все змовкло. Василь, мабуть, шукав губку та кресало; потім інший козак почав потихеньку гукати:
– Озовись, пане шляхтичу!
– Авжеж! – буркнув Заглоба.
Та ось залізо чиркнуло об кремінь, посипався сніп іскор, освітивши на мить темне нутро хліва й козачі голови в смушевих шапках, після чого морок став іще густішим.
– Нема! Нема! – закричали збуджені голоси.
Один із козаків кинувся до дверей.
– Батьку Голодий! Батьку Голодий!
– Чого там? – запитав, показуючись у дверях, сотник.
– Нема ляха!
– Як це нема?
– Крізь землю провалився! Ніде нема. О, Господи помилуй! Ми й вогню викрешували – нема!
– Не може бути. Ох, і буде вам од отамана! Утік він, чи що? Проспали?
– Та ні, батьку, ми не спали. Із хліва він повз нас ніяк не міг прокрастися.
– Тихо! Не будити отамана!.. Якщо не втік, тут має бути. Ви скрізь шукали?
– Скрізь.
– А на сіннику?
– Він же зв’язаний, як йому на сінник забратися?
– Дурна макітра! Якби він не розв’язався, був би на місці. Шукайте на сіннику. Викресати вогню!
Знову бризнули в темряву іскри. Звістка миттю облетіла всіх вартових. До хліва, як це завжди в таких випадках буває, поспішно збігся народ; почулися поквапливі кроки, поквапливі запитання і ще більш скорі відповіді. Як шабельні удари в бою, посипалися зусібіч поради:
– На сінник! На сінник!
– А ти постережи зовні!
– Отамана не будити, а то біда буде!
– Нема драбини!
– Неси іншу!
– Нема ніде!
– Збігай у хату, може, там є…
– У, лях проклятий!
– Давайте з кутків на дах і по даху на сінник.
– Не вийде, карниз широкий і дошками знизу підшитий.
– Несіть піки. По них і зійдемо. Ох, пес!.. Драбину втяг за собою!
– Принести піки! – загримів голос Голодого.
Одні побігли за піками, інші, задерши голови, стовпилися під сінником. Розсіяне світло і до хліва вже просочилося крізь відчинені двері, в напівтемряві стало видно квадратний лаз на сінник, чорний і німий.
Знизу доносились окремі голоси:
– Гей, пане шляхтич! Спускай драбину та злазь. Усе одно тобі не втекти, навіщо людям клопоту завдаєш! Злазь! Злазь!
Тиша.
– Ти ж чоловік розумний! Сидів би собі, якби допомогло, так не допоможе – ліпше злазь, голубе, по своїй волі!
Тиша.
– Злазь, а то шкуру з макітри здеремо – та в гній пикою!
Заглоба залишався таким же глухим до погроз, як і до вмовлянь, і сидів у темряві, як борсук у норі, приготувавшись до відчайдушної відсічі. Тільки шаблю міцніше стискав у кулаці, та посопував і читав подумки молитву.
Тим часом принесли піки, зв’язали по три разом і приставили вістрями до лазу. В Заглоби майнула була думка схопити їх і втягнути нагору, але тут він спохватився, що дах може виявитися низькуватим і повністю піки не затягнеш. Та й негайно притягли б інші.
Поки що ж увесь хлів наповнився козаками. Одні світили скіпками, інші підносили жердини та драбини з гарб, а позаяк останні виявилися закороткими, квапливо скріплювали їх ременями – по піках здиратись і справді було б важко. Одначе ж охочі знайшлися.
– Я піду! – крикнуло кілька голосів.
– Зачекаємо, поки драбина буде! – сказав Голодий.
– А чого, батьку, не спробувати по піках?
– Василь здереться! Він як кішка лазить.
– Спробуй.
Відразу посипалися жарти:
– Гей, обережніш! У нього шабля, знесе макітру, й не помітиш.
– Він тебе за чуба схопить і нагору втягне, а там як ведмідь придавить.
Але Василя це не злякало.
– Він знає, – сказав той, – що коли мене пальцем зачепить, отаман йому покаже, почім ківш лиха, та й ви в боргу не залишитеся, брати.
Це було засторогою Заглобі, котрий сидів тихенько, не подаючи голосу.
Але козаки, народ хвацький, уже й розвеселилися; те, що коїлося, здалось їм кумедним, і вони, перебиваючи один одного, продовжували глузувати над Василем:
– Одним дурнем на світі менше буде.
– Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Не бачиш хіба, який зух!
– Хо! Хо! Перевертень він. Чорт знає, на кого там обурнувся… Чаклун же! Ще невідомо, хто тебе в цій дірі дожидає.
Василь, який уже поплював на долоні й ухопився за піки, раптом трохи задумався.
– На ляха піду, – сказав він, – а на чорта ні.