Тут застогнав Вершулл і коневі в боки шпори встромив, до нестями доведений відчаєм; почуття це передалося решті – ніби в запамороченні їхали вони крізь дощ і ніч.
Довго так їхали. Першим заговорив Заглоба:
– Без бою! Ох, негідники! Побий їх грім! А пам’ятаєте, як куражилися в Збаражі? Як погрожували Хмельницького з’їсти без перцю та солі? Гунцвоти окаянні!
– Де там! – скрикнув Вершулл. – Тікали після першої ж битви, виграної в татар і черні, коли навіть ополченці бились, як леви.
– Бачиться мені в цьому перст Божий, – сказав Скшетуський, – але ще десь є прихована таїна, котра має з часом прояснитися…
– Хай би вже військо вдалося до втечі – таке на світі буває, – сказав Володийовський, – але тут полководці першими покинули табір, ніби навмисно намірившись ворогові перемогу полегшити й людей своїх погубити.
– Істинна правда! – підхопив Вершулл. – Так і кажуть, буцім це з умислом зроблено було.
– З умислом? Боже праведний, не може такого бути!..
– Кажуть, з умислом. А чому?… Хто зрозуміє! Хто вгадає!
– Щоб їм на тому світі не знати спокою, щоби рід кожного зачах і тільки безславна пам’ять лишилася! – сказав Заглоба.
– Амінь! – сказав Скшетуський.
– Амінь! – мовив Володийовський.
– Амінь! – повторив Підбийп’ятка.
– Один є чоловік, який іще вітчизну врятувати може, якщо йому булаву та вцілілі сили Речі Посполитої довірити, один-єдиний – нікого іншого ні військо, ні шляхта знати не захоче.
– Князь! – сказав Скшетуський.
– Саме так.
– За ним підемо, під його рукою і смерть не страшна… Хай живе Ярема Вишневецький! – вигукнув Заглоба.
– Хай живе! – повторило півсотні невпевнених голосів, але вигуки хутко обірвалися: коли земля розступалася під ногами, а небо, здавалось, обрушувалося на голову, не час було для здравиць.
Тим часом почало світати, і віддалік показалися стіни Тарнополя.
Розділ IX
Перші частини розбитого під Пилявцями війська дісталися Львова на світанку 26 вересня. Не встигли відчинитися міські ворота, як страшна звістка зі швидкістю блискавки облетіла місто, кидаючи одних у сум’яття, у других викликаючи недовір’я, у третіх – відчайдушне бажання захищатися. Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже було забите жовнірами – втікачами з поля бою, шляхтою та озброєними городянами. Вже складалися плани оборони, тому що татар чекали з хвилини на хвилину, та ще невідомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься за діло, тому скрізь були паніка й безладдя. Дехто втік із міста, прихопивши дітей і пожитки, навколишні ж селяни шукали захисту в міських стінах. Втікачі та прибульці скупчувалися на вулицях, галасливо сперечаючись, кому їхати першим. Проходу не стало від возів, тюків, вузлів, коней. Повсюди жовніри найрізноманітніших родів військ, на всіх обличчях невпевненість, напружене очікування, відчай або сумна покірність. Щохвилини, наче лісова пожежа, спалахувала паніка, лунали крики: «Їдуть! Їдуть!» – і натовп гойдався: збожеволівши від страху, люди кидалися куди очі бачать, поки не виявлялося, що це всього-на-всього черговий загін утікачів підходить. Загонів таких збиралося все більше – та яке жалюгідне видовище являли собою ті воїни, що недавно ще, в золоті й пір’ї, з піснею на вустах і гординею в поглядах, ішли громити заколотників! Зараз, обірвані, зголоднілі, виснажені, забризкані грязюкою, на загнаних конях, з тавром ганьби на обличчях, не на лицарів схожі, а на жебраків, могли б вони викликати лише співчуття, коли б воно було можливим у стінах міста, на котре ось-ось мав би обрушитися ворог усією своєю міццю.
І кожен із поганьблених цих лицарів єдино чим себе втішав, що не самотній у своїй ганьбі, що безчестя з ним поділяють тисячі… Спершу всі вони поховалися хто куди, а потому, оговтавшись трохи, заремствували голосно: посипалися скарги, погрози, прокляття, воїни вешталися по вулицях, пиячили в шинках, через що лише посилювалися тривога й безладдя.
Кожний твердив: «Татари близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші клялися й божилися, що їм уже довелося відбиватись од татарських передових загонів. Люди, що стовпилися біля жовнірів, затаївши подих, слухали їх розповіді. Дахи та дзвіниці всипані були тисячами цікавих, дзвони били Earum, а жінки та діти переповнювали костьоли, де в обрамленні мерехтливих свічок виблискували дарохранильниці.
Скшетуський зі своїм загоном важко пробирався від Галицьких воріт крізь щільні скупчення коней, жовнірів, підвід, крізь ряди ремісничих цехів, які вишикувалися під своїми прапорами, та юрби простолюду, що з подивом дивилися на корогву, яка входила до міста не врозсип, а в бойовому порядку. Зчинився галас, що підходить підкріплення, і збіговисько охопила безпричинна радість: люди обступили Скшетуського, хапали за стремена його коня. Збіглися й жовніри, горлаючи: «Це люди Вишневецького! Хай живе князь Ярема!» Товкотнеча зробилася така, що корогва ледве могла просуватися вперед.