Надія знову вселилася в серця, що здригнулися було, і Чихоцький, відчувши це, насамкінець додав:
– Ясновельможний князь просив передати вам, що ворог близько. Поручик Скшетуський зачепив флангом і розбив двохтисячний чамбул. За словами полонених, за ними велика йде сила.
Звістка ця справила велике враження. На короткий час запанувало мовчання, серця забилися сильніше.
– На вали! – сказав Грозваєр.
– На вали! На вали! – повторили офіцери й городяни.
Раптом за вікнами здійнявся галас; тисячоголосий крик змінився невиразним гулом, схожим на гул океанських хвиль. Несподівано з гуркотом розчинилися двері й до зали вбігли декілька городян. Не встигли присутні запитати, що сталося, пролунали вигуки:
– Заграва! Заграва!
– І слово стало ділом! – мовив Грозваєр. – На вали!
Зала спорожніла. Через хвилину гуркіт гармат струсонув міські мури, повідомляючи мешканцям міста, передмість і навколишніх сіл, що підходить ворог.
На сході небо червоніло, куди не глянь. Здавалося, море вогню підступає до мурів міста.
Князь тим часом поспішив у Замостя і, розбивши по дорозі татарський чамбул, про що повідомив городянам Чихоцький, зайнявся підготовкою до оборони цієї фортеці, й без того майже нездоланної, і за короткий час перетворив її в неприступну твердиню. Скшетуський із паном Лонгинусом і частиною корогви лишились у фортеці під началом Вейгера, старости валецького, а князь поїхав до Варшави просити в сейму коштів для набору нового війська; заразом він хотів узяти участь у наступних виборах: на виборах мала вирішитися доля Вишневецького і всієї Речі Посполитої – якби престол дістався королевичу Карлу, тобто гору взяла воєнна партія, князя було б призначено верховним головнокомандувачем усіх військ Речі Посполитої і вирішальна битва із Хмельницьким не на життя, а на смерть була б неминучою. Королевич Казимир, хоч і славився мужністю і в ратному ділі був вельми досвідченим, справедливо вважався прибічником політики канцлера Оссолінського, тобто політики переговорів та поступок. Обидва брати не скупилися на обіцянки, і кожний, як міг, намагався залучити симпатії на свій бік, а сили обох партій були рівні, й тому результат виборів передбачити було неможливо. Прибічники канцлера побоювались, як би Вишневецький завдяки зростаючій славі та популярності серед лицарства і шляхти не перетяг більшості на бік Карла, а князь із тих же причин прагнув особисто підтримати свого кандидата. Тому він поспішив у Варшаву, пересвідчившись, що Замостя зможе довго протистояти натискові з’єднаних сил Хмельницького та кримського хана. Львів цілком імовірно можна було вважати врятованим: Хмельницькому ніякого не було резону витрачати час на облогу міста, коли попереду його чекало Замостя – справжня твердиня, що заступала шлях до серця Речі Посполитої. Такі міркування зміцнювали рішучість князя й наповнювали бадьорістю його душу, що настраждалася за долю батьківщини, котра зазнала стількох лих. Тепер він був твердо упевнений, що, навіть якщо Казимира буде обрано королем, війна є неминучою і страшний заколот має бути потоплений у крові. Князь розраховував, що Річ Посполита ще раз виставить сильне військо, – вступати в переговори мало сенс тільки за підтримки могутньої військової сили.
Поринувши у свої думки, їхав князь під прикриттям кількох корогов. При ньому були й Заглоба з Володийовським; перший клявся всіма святими, що доб’ється обрання Карла, бо шляхетську братію наскрізь знає і все, що потрібно, з неї витисне, другий же командував княжим ескортом. У Сінниці, неподалік од Мінська, на князя чекала приємна, хоча й несподівана зустріч: він з’їхався з княгинею Гризельдою, котра для більшої безпеки із Брест-Литовська поспішала до Варшави, справедливо вважаючи, що і князь туди прибуде. Радісною була зустріч після тривалої розлуки. Княгиня, хоч і мала залізну твердість духу, з риданням кинулася в обійми чоловіка й не могла заспокоїтися декілька годин поспіль. Ах! Якими ж частими бували хвилини, коли вона втрачала надію побачити його, – і ось, дякувати Богові, він повернувся, найвеличніший із полководців, єдина надія Речі Посполитої, і слава його гучна, як ніколи до цього, і пошани такої не знав іще ніхто в роду Вишневецьких. Княгиня, раз у раз одриваючись од грудей чоловіка, поглядала крізь сльози то на схудле, почорніле його лице, то на високе чоло, котре праця й турботи покарбували глибокими зморшками, то на почервонілі від безсоння очі й знову заливалася слізьми, і всі придворні дівиці вторили їй, розчулені до глибини серця. Нарешті, дещо заспокоївшись, княже подружжя вирушило до просторого будинку місцевого ксьондза, й почалися розпитування про друзів, придворних і лицарів, які улюбленими були, ніби члени сім’ї, й невіддільними від споминів про Лубни. Насамперед князь поспішив заспокоїти княгиню, стурбовану долею Скшетуського, пояснивши, що той, змучений стражданнями, посланими йому Всевишнім, тому тільки залишився в Замості, що не захотів занурюватись у столичну метушню, воліючи лікувати душевні рани працею та тяжкою військовою службою. Потім князь одрекомендував дружині Заглобу і про подвиги його повідав.