– Чому ж він саме тут, у Липкові, зупинився?
– Хто його знає?
– Піду гляну, – повторив Заглоба, – раптом хто знайомий.
І, підійшовши до зачинених дверей у комірчину, постукав у них руків’ям шаблі й запитав:
– Можна ввійти, шановний пане?
– А хто там? – обізвався зсередини голос.
– Свої, – відповів Заглоба, відхиляючи двері. – Прошу вибачення, може, я не вчасно? – додав він і просунув голову в щілину.
І раптом позадкував і зачинив двері, немовби смерть угледів. На обличчі його відбилися водночас жах і безмежне здивування; роззявивши рота, він утупився в друзів божевільним поглядом.
– Що з вами? – запитав Володийовський.
– Тихше! Заради Христа, тихше! – промовив Заглоба. – Там… Богун!
Обидва офіцери підхопилися мов ужалені.
– Ви що, голубе, з глузду з’їхали? Отямтеся: хто там?
– Богун! Богун!
– Не може бути!
– Щоб мені з цього місця не зійти! Клянуся Богом і всіма святими.
– Чого ж ви наполохалися? – сказав Володийовський. – Коли так, значить, Господь його нам доручив. Заспокойтеся, пане. Ви впевнені, що це він?
– Як у тому, що з вами говорю. Своїми очима бачив: переодягався він.
– А він вас бачив?
– Не знаю, нібито ні.
У Володийовського блиснули очі, як жарини.
– Гей, ти! – покликав корчмаря він тихо, махнувши рукою. – Йди сюди! Ще звідти вихід є?
– Нема, тільки один, через цю кімнату.
– Кушелю! До вікна! – пошепки наказав Володийовський. – Тепер йому від нас не втекти.
Кушель, ні слова не кажучи, кинувся геть із кімнати.
– Заспокойтеся, мосьпане, – сказав Володийовський. – Не за вами прийшла костомаха, по його душу. Що він вам зробити може? Нічогісінько.
– Та це я від здивування ніяк не оговтаюсь! – відповів Заглоба, а подумки зробив висновок: «І справді, чого мені боятися? Пан Міхал під боком – нехай Богун боїться!»
І, набундючившись грізно, вхопився за шаблю.
– Ну, пане Міхал, тепер йому нікуди не дітись!
– Та чи він це? Мені все не віриться. Що йому тут робити?
– Хмельницький прислав його шпигувати. Це вже напевно! Стривайте, пане Міхал. Давайте згарбаємо його й поставимо умову: або він оддає князівну, або ми його передаємо правосуддю.
– Тільки б князівну віддав, а там біс із ним!
– Ба! А чи не замало нас? Усього двоє та Кушель третій. Він своє життя дешево не продасть, і люди при ньому є.
– Харламп із двома приятелями приїде – вже нас буде шестеро! Вистачить!.. Тсс!
Цієї хвилини двері відчинились і Богун увійшов до кімнати.
Певно, раніше він не впізнав Заглобу, котрий зазирав до комірчини, позаяк тепер, заздрівши його, зненацька зблід, і ніби полум’ям спалахнуло лице отамана, а рука блискавично опустилася на ефес шаблі, – та все це тривало тільки мить. Полум’я зразу погасло, лице, одначе, ледь-ледь зблідло.
Заглоба дивився на нього, не кажучи ні слова, отаман теж мовчав, тихо зробилось, як у могилі. Двоє людей, долі котрих так дивовижно перепліталися, прикинулися, буцім один одного не знають.
Це тривало досить довго. Володийовському здалося, що минула ціла вічність.
– Хазяїне! – сказав раптом Богун. – До Заборова далеко звідси?
– Недалеко, – відповів корчмар. – Ваша милість зараз бажає їхати?
– Так, зараз же, – сказав Богун і попрямував до сінешніх дверей.
– Хвилинку! – пролунав голос Заглоби.
Отаман миттю зупинився мов укопаний і, повернувшись до Заглоби, втупив у нього страшні чорні свої зіниці.
– Чого вам? – коротко запитав він.
– Гм… Здається мені, звідкілясь ми знайомі. Чи не на весіллі в руському хуторі зустрічалися?
– Воістину! – різко сказав отаман і знову опустив руку на ефес шаблі.
– Як здоров’ячко? – продовжував Заглоба. – Щось вельми спішно ви, пане, хутір тоді покинули, я не встиг і попрощатися.
– Невже пожалкували про це?
– Як не пожалкувати, ми б іще потанцювали, позаяк і компанія поповнилася. – Тут Заглоба показав на Володийовського. – Цей лицар під’їхав, а йому страх як хотілося з вашою милістю поближче познайомитись.
– Досить! – крикнув, підхопившись, пан Міхал. – Я тебе заарештую, зраднику!
– Це ж за яким правом? – запитав отаман і голову гордо підвів.
– Ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав.
– А ти що за цабе?
– Ого! Представлятись я не маю наміру, все одно тобі нікуди не дітись од мене!
– Подивимось! – сказав Богун. – А представлятись і я б не став, аби ти мене честь по честі викликав на поєдинок, але коли арештом погрожуєш, отримуй пояснення: ось лист, котрого я від гетьмана запорізького везу королевичу Казимиру, а позаяк у Непоренті королевича не застав, то й вирушаю до нього в Заборів. Ну, як ти мене тепер заарештуєш?