– А позаяк, шановні панове, ви теж шляхтичі, братні душі, то і образа, завдана в особі одного всьому станові, кожного з нас зачіпає; невже ви потерпите, щоби вона без помсти лишилася?
Харламп спершу закомизився, твердячи, що в такому разі Богуна потрібно зразу зарубати, «а пан Володийовський нехай, як умовилися, мені відповість». Довелося Заглобі заново йому втлумачувати, чому це неможливо, та й недостойно лицарів нападати на одного всім скопом. На щастя, його підтримали Селицькі, особи поважні й помірковані; врешті-решт упертий литвин дозволив умовити себе й погодився відкласти поєдинок.
Тим часом Богун сходив до своїх людей і повернувся з осавулом Єльяшенком, котрому оголосив, що викликав двох шляхтичів на поєдинок, після чого на повний голос повторив те ж саме в присутності Харлампа й Селицьких.
– Ми ж заявляємо, – сказав Володийовський, – що, коли ти мене подужаєш, у твоїй буде волі вирішувати, битися з паном Заглобою чи не битися. Ніхто інший тебе викликати не буде, і на одного всі не нападемо: поїдеш, куди захочеш, стосовно чого і даємо тобі лицарське слово, а вас, шановні панове як новоприбулих просимо зі свого боку пообіцяти те ж саме.
– Обіцяємо, – урочисто промовили Селицькі та Харламп.
Тоді Богун оддав Єльяшенкові листа Хмельницького королевичу з такими словами:
– Ти цеє письмо королевичеві віддаєш, і коли я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя вина була і що не зрадою мене забили.
Заглоба, котрий нічого не випускав з уваги, зазначив подумки, що на похмурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, – видно, він вельми був упевнений у своєму отамані.
Тим часом Богун зневажливо повернувся до шляхтичів.
– Ну, кому смерть, кому життя, – сказав він. – Ходімо, чи що.
– Пора, пора! – дружно відповіли ті, затикаючи поли кунтушів за пояс і беручи під пахви шаблі.
Вийшовши із корчми, пішли до річки, що бігла серед глоду, шипшини, молодого соснячку й терну. Листопад, щоправда, обтрусив із кущів листя, але гілки їхні такі були густі, що зарості здавалися чорною жалобною стрічкою, яка зникала вдалині, через спорожнілі поля до самого лісу. День був хоч і неяскравий, але ясний, – трапляються восени такі дні, повні солодкої журби. Сонце прикрасило золотою каймою оголені віти дерев і заливало світлом жовте піщане пасмо, що тяглося вздовж правого берега річки, трохи осторонь від води. Противники й секунданти попрямували до цього пасма.
– Там і зупинимося, – сказав Заглоба.
– Гаразд, – погодились інші.
Заглобу все більше охоплювала тривога. Нарешті, підійшовши до Володийовського, він прошепотів:
– Пане Міхал…
– Що?
– Заради Бога, брате, ви вже постарайтесь! У ваших однині руках доля Скшетуського, воля князівни, ваше життя, та й моє теж. Борони Боже вас од біди, та я з розбійником цим не впораюся.
– Навіщо ж ви його викликали?
– Якось вирвалося само собою. На вас тільки й надія. Куди мені, старому, проти нього з моєю задишкою, та й сила не та, а красень сей, наче дзиґа, верткий. І злий, собака.
– Я постараюся, – сказав невеличкий лицар.
– Бог на поміч. Не падайте духом!
– Іще б чого!
У цю хвилину до них підійшов один із Селицьких.
– Лепський козак у вас, – прошепотів він. – Рівніше себе з нами тримає, а то й вищої думки. Ач яка фанаберія! Певно, матінка його на шляхтича задивилася свого часу.
– Ет, – сказав Заглоба, – скоріше на його матінку шляхтич.
– І мені так здається, – додав Володийовський.
– Почнемо! – раптом вигукнув Богун.
– Почнемо, почнемо!
Зупинилися. Володийовський, вельми досвідчений, незважаючи на молоді літа в таких забавах, спершу пісок ногою перевірив – чи досить твердий, – а потім оглядів нерівності ґрунту. Видно було, що налаштований він дуже серйозно. Як-не-як мав схрестити зброю з лицарем, уславленим на всю Україну, про котрого в народі складали пісні, ім’я котрого було відоме в кожному куточку Русі, аж до самого Криму. Володийовський, простий драгунський поручик, багато чого очікував од цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної перемоги – і тому нічого без уваги не полишав. Лице його незвичайно виражало серйозність – Заглоба навіть перелякався. «Легкість духу втрачає, – подумав він. – Не минути лиха бідоласі, а за ним і я на той світ вирушу».
Тим часом Володийовський, ретельно оглянувши майданчик, почав розстібати куртку.