Секунданти деякий час не могли вимовити ні слова, пан Міхал теж мовчав, тільки важко дихав, обіпершись обома руками на шаблю.
Заглоба першим порушив мовчанку.
– Ідіть же сюди, дайте обніму вас, пане Міхал! – розчулено промовив він.
Всі обступили невеличкого героя.
– Ну, й мастак ви, пане, побий вас грім! – навперебій вигукували Селицькі.
– В тихому болоті, бачу, чорти водяться! – промовив Харламп. – Я готовий із вашою милістю битися, щоб не говорили: Харламп злякався, – і навіть якщо ви мене так само пошматуєте, все одно прийміть мої поздоровлення!
– Та киньте ви Бога ради, вам і битися нема через що насправді, – сказав Заглоба.
– Ніяк не можна, – відповів ротмістр, – тут зачеплено мою репутацію, а я за нею життя не пожалію.
– Не потрібне мені ваше життя, шановний пане, облишмо ліпше наміри наші, – мовив Володийовський. – По правді сказати, я й не думав заступати вам дорогу. На цій стежці ви зустрінете когось іншого – отоді тримайтеся, а я не стою вам на заваді.
– Як це?
– Слово честі.
– Помиріться, друзі, – закликали Селицькі й Кушель.
– Гаразд, хай буде по-вашому, – сказав Харламп, розкриваючи обійми.
Володийовський упав ув обійми ротмістра, і колишні недруги звучно розцілувались, аж відлуння прокотилося по піщаних пагорбах, при цьому Харламп примовляв:
– Ох, щоб вас, ваша милість! Як таке громадище обробив! Але ж і він шаблею володів непогано.
– Оце вже не думав, що він такий фехтувальник! І де тільки вивчився, цікаво?
Тут загальну увагу привернуло знову тіло отамана, що лежало на землі, його Єльяшенко тим часом перевернув обличчям догори і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Лице Богуна важко було впізнати під кіркою крові, що витекла з ран на голові й швидко запеклася на холодному вітрі. Сорочка на грудях теж була вся залита кров’ю, одначе життя ще не залишило отамана. Він, видно, був у передсмертній конвульсії: ноги здригалися, та скребли пісок скоцюблені, мов кігті, пальці. Заглоба глянув і тільки рукою махнув.
– Отримав своє! – сказав він. – Із Божим прощається світом.
– Ой! Цей уже не жилець, – промовив, поглянувши на лежаче тіло, один із Селицьких.
– Іще б пак! Надвоє майже розсічений.
– Еге, таких лицарів не часто зустрінеш, – пробурмотів, похитавши головою, Володийовський.
– Не мені розповідай, – обізвався Заглоба.
Тим часом Єльяшенко намірився підняти й віднести нещасного отамана, але марно, тому що немолодий був і миршавий, а Богун – ледве не велетенського зросту. До корчми було декілька верст, а козак міг померти будь-якої хвилини; бачачи це, осавул звернувся до шляхтичів.
– Пане! – вигукнув він, складаючи благально руки. – Заради Спаса і Святої Пречистої поможіте! Не дайте, щоб він тутки щез як собака. Я старий, не здужаю, а люде далеко…
Шляхтичі перезирнулись. Озлоблення проти Богуна в їхніх серцях уже не лишилось.
– А й справді, негоже його тут кидати як собаку, – першим пробурмотів Заглоба. – Коли прийняли виклик, значить, він для нас уже не мужик, а воїн, якому всіляка належить допомога. Хто зі мною його понесе, шановні панове?
– Я, – відповів Володийовський.
– Кладіть на мою бурку, – запропонував Харламп.
За хвилину Богун уже лежав на бурці Харлампа. Заглоба, Володийовський, Кушель і Єльяшенко вхопилися кожен за свій кінець, і хода, що замикалася Селицьким і Харлампом, повільно рушила в напрямку корчми.
– Живучий чорт, іще ворушиться, – пробурмотів Заглоба. – Господи, та сказав би мені хто, що я з ним няньчитися буду й на руках таскати, я б такі слова за глузи сприйняв! Занадто м’яке в мене серце, сам знаю, та себе переробити не можна! Ще й рани йому перев’яжу… Сподіваюся, на цьому світі вже не зустрінемося: нехай хоч на тому добром згадає!
– Думаєш, не оклигає? – запитав Харламп.
– Він? Та я за його життя гроша ламаного не дам. Видно, так було написано на роду, а від долі не втечеш: усміхнулося б йому щастя з Володийовським, од моєї б руки загинув. А втім, я радий, що так воно сталось, – і без того вже мене душогубцем безжалісним прозивають. А що накажете робити, якщо вічно хто-небудь вештається під ногами? Пану Дунчевському довелося відступного заплатити п’ятсот злотих, а руські маєтки, самі знаєте, нині не приносять прибутків.
– Так, там у вас усе підмели зовсім, – сказав Харламп.
– Ух! Важезний наш козак – дух сперло!.. – продовжував Заглоба. – Зовсім підмели – це вірно, та я все ж таки сподіваюся, сейм допомогу надасть, бо хоч зуби клади на полицю… Ох, і важучий, диявол!.. Біжіть, пане Харлампе, до корчмаря та звеліть нам’яти хліба з павутиною. Покійничкові нашому не вельми допоможе, та рану перев’язати – всякого християнський обов’язок, усе ж таки помирати буде легше. Хутчіше, пане!