– А то й довше: вони все-таки короля шанують. Але нам так багато часу і не знадобиться. Дасть Бог, на Масницю зіграємо весілля.
– Як би нам із нареченим не розминутись, а то знову вийде зволікання.
– При ньому три корогви, це вам не голку в стозі шукати. Може, ще під Збаражем наженемо, якщо він із гайдамаками не впорається незабаром.
– Наздогнати не наздоженемо, але по дорозі мусимо що-небудь почути, – відповів Володийовський.
Одначе якби ж то так. Селяни бачили там-сям збройні загони, чули про їхні сутички з розбійниками, але не могли сказати, чиї це були жовніри: з тим же успіхом, що і Скшетуського, це могли бути корогви Реговського, так що друзі, як і раніше, лишалися в невіданні. Зате до них докотилася інша звістка: козаки зазнавали від литовського війська невдачу за невдачею. Перші чутки про це просочились у Варшаву перед самим від’їздом Володийовського, але тоді ще здавалися сумнівними, тепер же, обрісши подробицями, рознеслися по всій країні, виявляючись чистісінькою правдою. За поразки коронних військ козакам Хмельницького з лишком відплатило литовське військо. Наклав головою Півмісяць – старий бувалий отаман, і лютий Небаба, і Кречовский, їх обох вартий, той самий Кречовский, що ні чинів не заслужив, ні відзнак, ні старостою не став, ні воєводою, а як бунтівник на палі свої дні закінчив. Здавалося, сама Немезида побажала помститися йому за німецьку кров, пролиту в Задніпров’ї, кров Вернера і Фліка, тому що потрапив він до рук не кому іншому, як німцям із Радзивіллового війська і його, важко пораненого, зрешеченого кулями, було без зволікання посаджено на палю, на якій, нещасний, корчився ще цілий день, поки чорна його душа не відлетіла. Такий був кінець людини, що за хоробрістю своєю і військовими талантами могла би стати другим Стефаном Хмелецьким, якби, спонукувана невтоленним прагненням багатств і відзнак, не пішла по шляху зрад, віроломства і страшних, кривавих безчинств, гідних самого Кривоноса.
З ним, із Півмісяцем і Небабою ще тисяч двадцять козаків полягли на полі битви або потонули в болотистій заплаві Прип’яті, і страх промчався ураганом над бунтівною Україною: в усі серця закралося передчуття, що після тріумфальних успіхів, після перемог під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями прийшов час поразок, таких як під Солоницею і Кумейками, що поклали край попереднім бунтам. Сам Хмельницький, хоч і перебував у зеніті слави і був сильнішим, ніж будь-коли раніше, злякався, довідавшись про смерть Кречовського, свого «друга», і знову кинувся випитувати про майбутнє віщунок. Різне обіцяли гетьманові ворожки – і нові великі війни, і поразки, і перемоги, – але жодна не могла сказати, що його самого очікує.
Тим часом розгром Кречовского, та й зима, що наближалася, передвіщали тривалий затишок. Країна зализувала рани, опустілі житла заселялись, і помалу підбадьорювалися серця, котрі до того сушилися сумнівами та страхом.
Друзі наші, що теж підбадьорилися, після довгої і важкої подорожі благополучно прибули до Збаража і, доповівшись у замку, без зволікання вирушили до коменданта, яким, на превеликий їхній подив, виявився Вершулл.
– А де Скшетуський? – ледве привітавшись, запитав Заглоба.
– Немає його, – відповідав Вершулл.
– Вашу милість, виходить, комендантом фортеці призначено?
– Так точно. Замість Скшетуського: він виїхав, а мені ввірив гарнізон до свого повернення.
– А коли обіцяв повернутися?
– Нічого не сказав, сам не знав, видно, тільки попросив перед від’їздом: «Якщо до мене хто приїде, скажіть, щоб тут чекали».
Заглоба з Володийовським перезирнулись.
– Давно він виїхав? – запитав невеличкий лицар.
– Десять днів як.
– Пане Міхал, – сказав Заглоба, – добре б, якби пан Вершулл вечерею нас почастував – що за розмова на голодний шлунок! За трапезою все й обговоримо.
– Радий служити, шановні панове, я і сам якраз за стіл зібрався. До речі сказати, командування переходить до пана Володийовського, як старшого за званням, так що я в нього в гостях, а не він у мене.
– Залишайтеся начальствувати, пане Кшиштоф, – відповів Володийовський, – ви роками старший, та й мені, певно, виїхати доведеться.
Незабаром було подано вечерю. Сіли, попоїли. Заглоба, заморивши черв’ячка двома мисками юшки, звернувся до Вершулла із запитанням: