– Замовкніть! – із погрозою закричав Яшевський. – Ваше щастя, що ми давні знайомці й пили разом, а то б я вас оцим от буздиганом на сніг уклав негайно.
Скшетуський подивився на нього здивовано, але, позаяк сам на рішення був швидкий, стис у руці пернача.
– Ви у своєму розумі?
– Я-то у своєму і лякати вас не маю наміру, але такий був відданий Хмелем наказ: хто б із ваших, нехай комісар навіть, про що не запитав, – убивати на місці. Я не виконаю наказу, інший виконає, тому і попереджаю – з доброї до вас ласки.
– Так у мене ж інтерес приватний.
– Байдуже. Хміль нам, полковникам, наказав і іншим звелів передати: «Убивати всякого – хоч про дрова, хоч про гній запитають». Так і скажіть своїм.
– Дякую за добру пораду, – відповів Скшетуський.
– Це я тільки вас застеріг, а будь-якого іншого ляха уклав би без слова.
Вони замовкли. Поїзд уже досяг міських воріт. По обидва боки дороги і на вулицях юрбилася чернь і озброєні козаки, що у присутності Хмельницького не сміли обрушити на сани прокляття та грудки снігу, а лише проводжали комісарів похмурими поглядами, стискаючи кулаки або руків’я шабель.
Скшетуський, вишикувавши драгунів по четверо, з гордо піднесеною головою спокійно їхав по широкій вулиці, не звертаючи ніякої уваги на грізні погляди з’юрмленого навколо люду, і лише думав, скільки йому буде потрібно самозречення, витримки і християнського терпіння, щоб здійснити задумане і не потонути з перших же кроків у цьому океані злоби та ненависті.
Розділ XVIII
Наступного дня комісари довгу тримали раду: чи відразу вручити Хмельницькому королівські дарунки, чи почекати, поки він виявить більше смиренності й хоч краплю каяття? Зрештою вирішили дошкулити його людяністю та монаршою великодушністю і сповістили про вручення дарунків – урочиста церемонія відбулася назавтра. З ранку дзвонили дзвони і гриміли гармати. Хмельницький очікував комісарів перед своїми палатами в оточенні полковників, козацької верхівки та незліченної юрби простих козаків і черні: йому хотілося, щоб весь народ знав, як ушановує його сам король. Він сидів на підвищенні під значком і бунчуком, серед послів із сусідніх земель, в облямованій соболиним хутром червоній парчевій опанчі, взявшись у боки, поставивши ноги на оксамитну з золотою бахромою подушку. По юрбі раз у раз пробігав захоплений, підлесливий шепіт: чернь, яка над усе цінувала силу, бачила у своєму проводирі втілення цієї сили. Тільки таким уяві простого люду міг малюватися непереможний народний герой, що громив гетьманів, магнатів, шляхту і взагалі ляхів, які до тієї пори були овіяні легендою непереможності. Хмельницький за рік війни трохи постарів, але не зігнувся – в могутніх його плечах як і раніше відчувалася сила, здатна трощити держави і створювати на їхньому місці нові; широке лице, що почервоніло від зловживання міцними напоями, виражало тверду волю, неприборкану гординю і зухвалу самовпевненість, яка підігрівалась успіхами в ратній справі. Лють і гнів дрімали в складках його лиця, й легко уявлялось: от вони пробуджуються, й народ під їхнім грізним подихом схиляється, немов ліс у бурю. З очей, окреслених червоним, уже стріляло нетерпіння, – комісари гаялися з’явитися з дарунками! – а з ніздрів на морозі валив клубами пар, як два димних стовпи з ніздрів Люцифера; так і сидів гетьман у викинутому власними легенями тумані, багроволиций, похмурий, гордовитий, поруч із послами, серед полковників, в оточенні океану черні.
Нарешті показався комісарський поїзд. Попереду довбиші били в литаври і сурмачі, роздуваючи щоки, сурмили в сурми; жалібні протяжні звуки видавали їхні інструменти: здавалося, це похорон величі та слави Речі Посполитої. За музикантами ловчий Кшетовський ніс булаву на оксамитній подушці, а Кульчинський, київський скарбничий, – червоний прапор із орлом і написом; далі самотою йшов Кисіль, високий, худий, із білою бородою, що сягала грудей; на шляхетнім його лиці було страждання, а в душі – нескінченний біль. Інші комісари рухалися за декілька кроків услід воєводі; замикали хід драгуни Бришовського на чолі зі Скшетуським.
Кисіль ішов повільно: в ту хвилину йому виразно уявилось, як за драним лахміттям переговорів, за видимістю монаршої милості й прощення зовсім інша, оголена, ганебна проглядає правда, що сліпий побачить, глухий почує, бо вона волає: «Не милість дарувати йдеш ти, Киселю, а милості просити смиренно; купити її сподіваєшся ціною булави та прапора, пішки йдеш випрошувати її в мужицького вождя від імені Речі Посполитої, ти, сенатор і воєвода…» І розривалася душа брусилівського магната, і почувався він огиднішим хробака, нікчемнішим праху, а у вухах його дзвеніли слова Яреми: «Краще зовсім не жити, ніж жити в холопів і бусурманів у неволі». Що він, Кисіль, у порівнянні з лубенським князем, який являвся заколотникам не інакше, як в образі Юпітера, з насупленим чолом, у вогні війни і пороховому диму, овіяний запахом сірки? Що? Тягар цих думок зломив дух воєводи, усмішка назавжди зникла з його лиця, радість навіки залишила серце; він стократ волів би вмерти, ніж зробити ще крок уперед, і все-таки йшов: його штовхало все його минуле, всі старання, витрачені зусилля, вся невблаганна логіка його колишніх діянь…