– У травні це було, у травні, – відповів Заглоба. – Ми через Кагамлик переправилися, хотіли в Золотоношу потрапити. Ох, тяжко на світі жити!
– І вона переодягнена була?
– Так, козачком. Волосся мені довелося сердезі відрізати, щоб її не впізнали. Пам’ятаю навіть, у якому місці я його під деревом закопав разом із шаблею.
– Чарівна була панна! – вставив із зітханням Лонгинус.
– Я ж вам говорю, що з першого дня її полюбив, немов сам виховував із малолітства. А вона все рученьки складала та дякувала за порятунок і турботу! Краще б мені від козацької шаблі згинути, ніж нинішнього дня дочекатися! Навіщо тепер жити на світі?
Ніхто йому не відповів; мовчки пили три лицарі мед, перемішаний зі слізьми.
– Думав, біля них у спокої до старості доживу, а тут… – почав було знову Заглоба і безсило опустив руки. – Нічого мені більше чекати, хіба що смерть принесе розраду.
Не встиг Заглоба докінчити, як у сінях учинився шум: хтось намагався ввійти, а челядник не пускав; почалася голосна сварка. Раптом Володийовському почувся знайомий голос, і він крикнув челядникові, щоб той упустив прибульця.
Двері прочинились, і в щілині з’явилася щоката рум’яна фізіономія Редзяна, що, обвівши поглядом застілля, поклонився і сказав:
– Слава Ісусові Христу!
– Навіки слава, – відповів Володийовський. – Це Редзян.
– Я, – мовив хлопець, – кланяюся вашим милостям низько. А де мій хазяїн?
– Твій хазяїн у Корці, він хворий.
– О Господи! Та що ви таке говорите, пане! Не дай Боже, тяжко?
– Був тяжко, а тепер оклигує. Лікар обіцяє видужання.
– А я хазяїнові звісточку про князівну привіз.
Невеличкий лицар сумно похитав головою.
– Даремно ти поспішав, пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердегу гіркими слізьми.
У Редзяна очі на лоба полізли.
– Батечку мій! Що я чую? Невже панянка померла?
– Не померла, а в Києві розбійниками вбита.
– В якому ще Києві? Що ваша милість верзе?
– Як у якому Києві? Ти що, не чув про Київ?
– Господи Ісусе! Ваша милість жартує, певно? Відкіля їй взятися в Києві, коли її неподалік од Рашкова сховано, в яру над Валадинкою? І відьмі наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок її від себе не відпускала. Їй-богу, так і розуму недовго позбутися!
– Якій іще відьмі? Ти що плетеш?
– Та Горпині!.. Я цю сучку добре знаю!
Заглоба раптом підхопивсь і почав розмахувати руками, ніби потопаючий у відчайдушній спробі знайти порятунок.
– Помовчіть заради всього святого, пане, – обірвав він Володийовського. – Дозвольте, чорт забирай, і мені слово вставити!
Заглоба сполотнів, лисина його зросилася потом – присутнім навіть стало за нього страшно, але старий шляхтич, одним махом перескочивши через лаву, схопив Редзяна за плечі і запитав хрипко:
– Хто тобі сказав, що її… біля Рашкова сховано?
– Хто міг сказати? Богун!
– Ти що, брате, з глузду з’їхав?! – гаркнув Заглоба і почав трясти хлопця як грушу. – Який Богун!
– Господи помилуй! – заволав Редзян. – Навіщо ж трясти так? Пустіть, ваша милість, дайте з думками зібратись… Останній витрусите розум, у мене й так усе в голові перемішалось… Який, кажете, Богун? Невже ваша милість його не знає?
– Говори, а то ножем шпортону! – заревів Заглоба. – Де ти Богуна бачив?
– У Влодаві!.. Чого ви від мене, панове, хочете? – закричав переляканий хлопчина. – Хто я, по-вашому? Розбійник із великої дороги?
Заглоба, здавалось, от-от знепритомніє; не в силах відсапуватися, він повалився на лаву, хапаючи ротом повітря. На допомогу йому прийшов пан Міхал.
– Ти коли Богуна бачив? – запитав він у Редзяна.
– Три тижні тому.
– Виходить, живий він?
– А чого йому не бути живому?… Ваша милість його почикрижили добряче-таки, він сам мені розповідав, однак же оклигав…
– І він тобі сказав, що князівна під Рашковом?
– А хто ж іще?
– Слухай, Редзяне, мова йде про життя князівни і твого хазяїна! Богун сам тобі говорив, що її в Києві не було?
– Мосьпане, як їй було бути в Києві, коли він її біля Рашкова сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пернач дав і свій перстень, щоб я до неї туди їхав, тому що в нього рани відкрились і пролежати доведеться бозна-скільки…
Заглоба не дав Редзяну договорити: підхопившись із лави і вчепившись у залишки волосся обома п’ятірнями, він закричав як божевільний:
– Жива моя донечка, жива, слава Богу! Не вбили її в Києві! Жива моя люба, жива, жива!
Старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, обхопивши Редзяна за шию, пригорнув до грудей і поцілував – бідний хлопець зовсім розгубився.