– Пустіть, ваша милість… задушите! Звичайно, жива… Дасть Бог, вирушимо за нею разом… Ваша милість… Ну, ваша милість!
– Пустіть його, пане, дозвольте розповісти до кінця, ми ж іще нічого не зрозуміли, – сказав Володийовський.
– Говори скоріше! – кричав Заглоба.
– Давай по порядку, братику, – сказав пан Лонгинус, на вусах якого теж осіла рясна роса.
– Дозвольте, панове, віддихаюся, – сказав Редзян, – і вікно причиню, а то слова не виговориш – дуже галасують у кущах кляті солов’ї.
– Меду! – крикнув челядникові Володийовський.
Редзян зачинив вікно з властивою йому неквапливістю, після чого повернувся до присутніх і сказав:
– Дозвольте присісти, ваші милості, ноги від утоми підламуються.
– Сідай! – сказав Володийовський, наливаючи йому з принесеного челядником жбана. – Пий із нами, ти своєю новиною не те ще заслужив, тільки говори скоріше.
– Чудовий мед! – промовив Редзян, розглядаючи склянку на світло.
– Хай тобі трясця! Розповідати будеш? – гаркнув Заглоба.
– А ваша милість зараз гніваться! Ясно, що буду, коли ви того бажаєте: ваше діло наказувати, а моє коритися, на те і слуга я. Видно, потрібно все чисто розповісти, із самого початку…
– Давай із самого початку!
– Пам’ятаєте, коли прийшла звістка про взяття Бара, ми подумали, що панянки вже в живих немає? Я тоді в Редзяни повернувся, до батьків і дідуся, якому вже під дев’яносто… Так, вірно… Ні! Дев’яносто один, мабуть.
– Та хоч би і дев’ятсот!.. – буркнув Заглоба.
– Дай йому Господи довгого життя! Спасибі вашій милості на доброму слові, – відповів Редзян. – Отож поїхав я тоді додому, відвезти батькам, що з Божою поміччю призбирав, поки серед розбійників перебував: як вам уже відомо, минулого року я в Чигирині потрапив до козаків, вони мене за свого вважали, позаяк я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього ввійшов, а при нагоді скуповував у цих злодюг що прийдеться – коли срібло, коли камінці…
– Знаємо, знаємо! – сказав Володийовський.
– Приїхав, значить, я до батьків, що дуже мені зраділи, але очам своїм вірити не захотіли, побачивши, які я привіз подарунки. Довелося заприсягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуте. Ото було радості, а треба вам знати, що в батьків моїх іде тяжба з Яворськими через грушу. Дерево на межі росте: половина гілок на їхній стороні, половина на нашій. Почнуть трясти Яворські, наші груші сиплються, а багато на межу падає. Вони говорять, ті, що на межі, їхні, а ми…
– Холопе, ти краще не випробовуй мене! – вигукнув Заглоба. – Досить базікати, це до справи стосунку не має…
– По-перше, нехай вибачить мені ваша милість, ніякий я не холоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вам, добродію, і пан поручик Володийовський, і пан Підбийп’ятка, як знайомці пана Скшетуського, підтвердити можуть, а по-друге, тяжба ця триває вже п’ятдесят років…
Заглоба стис зуби і дав собі слово, що більше не проронить ні звуку.
– Добре, рибонько, – лагідно мовив пан Лонгинус, – але все-таки краще ти нам не про грушу, а про Богуна розкажи.
– Про Богуна? – перепитав Редзян. – Добре, будь ласка. Отож пан мій, Богун, думає, що немає в нього вірнішого, ніж я, слуги і друга: хоч він мене в Чигирині й розрубав надвоє, та я, щоправда, за ним доглядав і рани перев’язував, ще коли йому від князів Курцевичів дісталось. Я йому тоді намолов сім міхів гречаної вовни, що, мовляв, набридло мені панам прислужувати – з козаками прибутковіше приятелювати, а він повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож страшенно він мене полюбив і винагородив, чесно кажучи, щедро, не відаючи про те, що я в душі помститися за чигиринську образу заприсягся, а не зарізав його лише тому, що не пристало шляхтичеві ворога, до постелі прикутого, ножем колоти, мовби свиню яку.
– Ну, добре, добре, це нам теж відомо, – сказав Володийовський. – Зараз-то ти його як знайшов?
– А діло було так, ваша милість. Притисли ми Яворських (їм тепер тільки з торбами йти, не інакше!), і я собі подумав: «Що ж, пора і мені Богуна пошукати, розплатитися за свою образу». Відкрився я батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, і говорить: «Раз клятву дав, іди собі, не ганьби роду нашого». Ну, я і пішов, тим більше що в думці ще прикинув інше: коли, думаю, відшукається Богун, то, можливо, і про панянку, коли вона жива, дещо дізнатись удасться, а як пристрілю його і з’явлюся до хазяїна з новинами, теж, того і дивись, нагороду дістану.
– Дістанеш, не сумнівайся! І за нами затримки не буде, – сказав Володийовський.
– Од мене, братику, вважай, маєш коня зі збруєю, – додав пан Лонгинус.