У цю хвилину Володийовський притримав коня.
– А ми, часом, не збилися з дороги? – запитав він. – Пора б уже бути на місці.
– Ні! – відповів упевнено Редзян. – Як Богун говорив, так і їдемо. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.
– Незабаром і скінчиться, коли вірно їдемо.
– Я ще хочу вас, панове, попросити: стежте за Черемисом цим, поки я з чаклункою балакати буду; мерзенний він, видно, страшенно, але з пищалі без промаху стріляє.
– Не бійся. Їдьмо!
Але не проїхали вони й півсотні кроків, як коні почали хропіти і стригти вухами. Редзян прямо-таки гусячою шкірою покрився: йому уявилося, що із-за зламу скелі от-от пролунає виття упиря або вискочить небачена паскудна тварюка, – однак виявилося, коні захропіли тому лише, що вершники наблизилися до лігвища того самого вовка, що раніше налякав хлопця. Навколо було тихо, навіть сарана скрекотати перестала, бо сонце вже скотилося на край неба. Редзян перехрестився і зітхнув із полегшенням.
Раптом Володийовський зупинив коня.
– Бачу яр, – сказав він, – вхід валуном завалений, а у валуні проріз.
– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотів Редзян, – це тут!
– За мною! – скомандував, завертаючи коня, пан Міхал.
Через хвилину вони досягли прорізу і в’їхали під кам’яний звід. Перед ними відкрився глибокий яр, що густо заріс по схилах та утворював у своєму початку простору напівкруглу галявину, мовби обнесену високою стрімкою стіною.
Редзян заволав щосили:
– Бо-гун! Бо-гун! Здоров, відьмо! Здоров! Бо-гун! Бо-гун!
Притримавши коней, друзі пристояли трохи в мовчанні, потім Редзян знову заходився кричати:
– Богун! Богун!
Здалеку донісся гавкіт собак.
– Богун! Богун!..
На лівому схилі яру в червоних і золотих променях сонця зашелестіли густі зарості глоду і дикої сливи; трохи згодом чи ледве не на самому краю обриву з’явилась якась постать: зігнувшись і заслонивши очі рукою, вона розглядала прибульців.
– Це Горпина! – сказав Редзян і, приставивши ковшиком долоні до рота, утретє крикнув:
– Богун! Богун!
Горпина почала спускатися, відкинувшись назад для рівноваги. Йшла вона швидко, а за нею котився низькорослий, кремезний чоловічок із довгою турецькою пищаллю; кущі ламалися під важкими кроками відьми, камені з гуркотом скочувалися на дно яру; зігнута, у пурпурному блиску, вона і дійсно здавалася велетенською надприродною істотою.
– Ви хто? – запитала, спустившись, гучним голосом відьма.
– Як живеш, голубко? – крикнув у відповідь Редзян; ледь він переконався, що перед ним не духи, а люди, до нього повернулася звичайна холоднокровність.
– Ти либонь Богунів слуга? Ну так! Упізнаю! Здоров, малий! А це з тобою що за птиці?
– Дружки Богунові.
– Гарна відьма, – буркнув у вуса пан Міхал.
– А сюди за чим прискакали?
– От тобі пернач, ніж і перстень – метикуєш, що це значить?
Велетка взяла все й уважно оглянула кожну річ, після чого сказала:
– Вони і є! Ви за князівною, чи що?
– Атож. Здорова вона?
– Здорова. А чого Богун сам не приїхав?
– Поранений Богун.
– Поранений… Я на млині бачила.
– Коли бачила, навіщо запитуєш? Брешеш, мабуть, безсовісна! – зовсім уже по-свійськи заговорив Редзян.
Відьма посміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби, штурхнула Редзяна кулаком у бік.
– Ну ти, хлопче!
– Іди геть!..
– Злякався? А то поцілував би! Коли князівну заберете?
– Прямо зараз, коні тільки відпочинуть…
– Ну і забирайте! Я з вами поїду.
– А ти чого?
– Братові моєму смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.
Редзян зігнувся в сідлі, начебто для того, щоб зручніше було говорити з відьмою, а сам непомітно поклав на пістоль руку.
– Черемис, Черемис! – неголосно крикнув він, щоб привернути увагу своїх супутників до виродка.
– Навіщо кличеш? У нього язик відрізано.
– Я не кличу, я красі його дивуюся. Невже кинеш його? Він чоловік твій.
– Він мій пес.
– І вас тільки двоє в яру?
– Двоє. Князівна третя!
– Це добре. Ти без нього не поїдеш.
– Я тобі сказала: поїду.
– А я тобі говорю: залишишся.
Було в голосі хлопця щось таке, через що велетка повернулася, не сходячи з місця, і на обличчі її відбилося занепокоєння від підозри, що раптово закралася в душу.
– Що ти? – запитала вона.
– От що я! – відповів Редзян і вистрілив майже впритул із пістоля – куля влучила поміж грудей відьми: на хвилину всю її заволокло димом.
Горпина позадкувала, розкинувши руки, очі вирячилися, нелюдський крик вирвався з глотки. Похитнувшись, вона гепнулася горілиць.
У ту ж секунду Заглоба полоснув Черемиса шаблею по голові з такою силою, що кістка хряснула під лезом. Потворний карлик, не видавши і стогону, скрутився як черв’як і засмикався в корчах, а пальці його, начебто пазурі здихаючої рисі, то скарлючувалися, то знову розпрямлялися.