– Ви де? – тихо запитав Володийовський.
– Тут, у ямі! Каюк мені! Рятуйтеся, пане Міхал.
Але пан Міхал, ні хвилини не вагаючись, сплигнув слідом за ним у яму і затулив йому рот долонею.
– Тихо! Може, ще проскочать! А ні, будемо захищатися.
Тим часом татари наблизились. Одні з них, гадаючи, що втікачі попереду, і дійсно проскочили мимо, інші ж сповільнили ходу, оглядаючись навколо себе й обмацуючи дерева.
Лицарі затаїли подих.
«Хоч би який-небудь сюди звалився, – у відчаї подумав Заглоба, – я б йому показав!..»
Раптом вусібіч посипались іскри: татари заходилися викрешувати вогонь…
Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що дмухали на трути. Деякий час татари – лиховісні лісові примари – блукали околяса за півсотні кроків од ями і підступали все ближче.
Але раптом якісь дивні звуки, шум і невиразні вигуки донеслися з боку дороги, порушуючи спокій сонної хащі.
Татари поховали кресала і завмерли як укопані. Пальці Володийовського впилися в плече Заглобі.
Вигуки стали голоснішими, раптово спалахнули червоні вогники й одночасно пролунали мушкетні залпи – один, другий, третій, а слідом крики: «Алла!», дзенькіт шабель, кінське іржання. Тупіт копит змішався з криками: на дорозі закипіла битва.
– Наші! Наші! – крикнув Володийовський.
– Бий, убивай! Бий! Коли! Ріж! – ревів Заглоба.
Ще мить – і повз яму в страшному переполоху пролетіли півсотні ординців, що втікали до своїх щодуху. Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін і помчав за ними по п’ятах у темній хащі.
Заглоба залишився сам на дні ями.
Він спробував був вилізти, але не зміг. Усі кістки в нього боліли, ноги відмовлялися коритись.
– Ха, мерзотники! Втекли! – сказав він, вертячи навсібіч головою. – Хоч би один залишився – у приємній компанії веселіше було б стирчати в цій ямі. Шкода! Показав би я голубчику, де раки зимують! Ну, нехристи, виріжуть вас там, як худобу! Боже милосердний! Гамір-то все сильніший! Добре б, це був сам князь Ярема, він би вам усипав перцю. Кричите, кричите на своєму бусурманському наріччі, незабаром вовки над вашими тельбухами будуть славити Аллаха. А пан Міхал молодець – самого мене покинув! Утім, не диво! Молодий, от і жадібний до крові. Після нинішньої колотнечі я з ним піду хоч у пекло – він не з тих, хто друга в пригоді залишає. А цих трьох як ужалив! Оса, та й тільки! Ех, був би зараз міх під рукою… Його вже либонь чорти взяли… розтоптали коні. А раптом гадюка заповзе в це ямище та вкусить… Ой, що таке?
Крики та мушкетні залпи почали віддалятись у бік галявини і першого лісу.
– Ага! – сказав Заглоба. – Наші слідом полетіли! Слава Всевишньому! Втікаєте, собачі діти?!
Крики все більше віддалялися.
– Здорово вони їх! – не змовкаючи, бурмотів шляхтич. – Одначе, видно, доведеться мені посидіти в цій ямі. Не вистачає тільки вовкам дістатися на вечерю. Спершу Богун, потім татарва, а насамкінець вовки. Пошли, Господи, Богуну палю гостру, а вовкам сказ – про бусурманів наші подбають самі! Пане Міхал! Пане Міхал!
Тиша була відповіддю Заглобі, тільки бір шумів – вигуки й ті вдалині завмирали.
– Схоже, мені тут спати доведеться… Пропади все пропадом! Гей, пане Міхал!
Терпіння Заглоби, одначе, ще тривале очікувало випробування: небо вже почало сіріти, коли на битім шляху знову почувся кінський тупіт, а потім у лісових сутінках заблискали вогні.
– Пане Міхал! Я тут! – закричав шляхтич.
– Чого ж не вилазите?
– Ба! Коли б я міг вилізти.
Невеличкий лицар, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, простягнув Заглобі руку й мовив:
– Ну, з татарвою покінчено. За той ліс загнали триклятих.
– Кого ж нам Господь послав?
– Кушеля і Розтворовського з двома тисячами кінноти. І драгуни мої з ними.
– А нехристів багато було?
– Та ні! Тисячі дві-три, не більше.
– Ну і слава Богу! Дайте ж скоріше випити чого-небудь, ноги зовсім не тримають.
Через дві години Заглоба, чудово нагодований і добряче напідпитку, сидів у зручному сідлі в оточенні драгунів Володийовського, а невеличкий лицар, що їхав поряд із ним, говорив так:
– Не засмучуйтеся, ваша милість, хоч ми і не привеземо князівну в Збараж, усе ж краще, що вона не потрапила в руки до невірних.
– А може, Редзян іще поверне до Збаража? – припустив Заглоба.
– Ні, цього він робити не буде. Дорога зайнята буде: чамбул той, котрий ми відігнали, незабаром повернеться й полетить за нами слідом. Та й Бурляй, так і сподівайся, наскочить і раніше підступить до Збаража, ніж Редзян туди приспіє. А з іншого боку, від Старокостянтинова, Хмельницький іде з ханом.