Блакить небес ні єдина хмарина не плямувала, день зайнявся прозорий і світлий – вершників було видно як на долоні.
І тут із боку Старого Збаража показався княжий обоз, що не встиг увійти в місто разом із військом і тепер гнав щодуху з побоювання, як би ординці з одного маху не перехопили його. І справді він був помічений, і довгий півмісяць до нього помчав. Крики «алла!» досягли слуху навіть піхоти, що стояла на валах. Корогви Вершулла прожогом полетіли на виручку обозові.
Але півмісяць доскакав до нього раніш і як оком змигнути оперезав чорною стрічкою; одночасно кілька тисяч ординців із нелюдським виттям повернули назустріч Вершуллу, норовлячи охопити кільцем і його корогви. Тут тільки видно стало, який досвідчений Вершулл і справні його солдати. Помітивши, що татари заходять ліворуч і праворуч, кіннотники розділилися на три частини і кинулися в сторони, потім загін розколовся начетверо, а потім іще надвоє – і щоразу ворог змушений був розвертатися всім фронтом, оскільки попереду нікого не виявлялося, а на флангах уже стало гаряче. Лише на четвертий раз зіштовхнулися віч-на-віч обидві сили, та Вершулл, намацавши найслабкіше місце, спрямував туди головний удар і, розірвавши цеп, відразу вискочив ворогові в тил. Однак не затримався там і як ураган понісся до обозу, нітрохи не піклуючись, що ординці не забаряться кинутися навздогін.
Старі служиві, що спостерігали з валів за цим маневром, не випускаючи з рук зброї, били себе по стегнах і кричали:
– Тільки князівські ротмістри так у бій ведуть, побий їх грім!
Тим часом кіннотники Вершулла, врізавшись гострим клином у кільце, що оперезало обоз, пробили його, як стріла груди воїна пробиває, і миттю опинилися в татар за спиною. Тепер замість двох сутичок закипіла одна – зате з подвоєним завзяттям. Чудовим було те видовище! Посередині рівнини обоз, немов пересувна фортеця, вивергав вогонь і викидав довгі смуги диму, а навколо люто клекотіло чорне клубище, як гігантський вир, по краях якого носилися коні без вершників, а зсередини чувся тільки шум, ревіння, гуркіт самопалів. Одні стоять стіною, інші прагнуть перескочити цю стіну… Мовби загнаний кабан, що, ошкіривши білі ікла, відбивається від розлюченої собачої зграї, захищався настигнутий хмарою татар обоз, спонукуваний відчаєм і надією, що з табору прийде більш відчутна, ніж Вершуллова, підмога.
І дійсно, незабаром на рівнині замигтіли червоні мундири драгунів Кушеля та Володийовського – здавалося, вітер поніс по полю червоні пелюстки маків. Доскакавши, немов у чорну лісову хащу, кинулися драгуни в гущавину татарської раті й миттєво зникли з виду, тільки сильніше заклекотів вир. Дивувалося воїнство на валах, чому князь не шле відразу достатньо людей на виручку оточеним, але він зволікав навмисно, щоб жовніри могли навіч переконатись, яке він до них привів підкріплення, – так Ярема розраховував підняти дух війська і до ще більших випробувань підготувати.
Але тим часом рідшою зробилася стрілянина обозників – мабуть, вони вже не встигали заряджати мушкети або розжарилися стволи; зате татари волали все голосніше, і князь нарешті дав знак: три гусарських корогви, одна – його власна – під командою Скшетуського, друга – старости красноставського і третя, королівська, на чолі з Пігловським, вийшовши з табору, ринулися в бій. Немов обухом ударивши, вони розірвали вороже кільце, зім’яли бусурманів, розсіяли по рівнині, відтіснили до лісу і, завдавши нового удару, відігнали від табору на чверть милі; обоз же, що його вітали радісними вигуками, під гуркіт гармат благополучно досяг окопів.
Одначе татари, пам’ятаючи, що за спиною Хмельницький із ханом, ненадовго сховалися з очей; незабаром вони повернулись і з криками «алла!» поскакали в об’їзд табору, займаючи дороги, биті шляхи й навколишні села, над якими відразу потягнулися до неба стовпи чорного диму. Безліч вершників наблизилися до окопів, але назустріч їм одразу ж, порізно і невеликими групами, кинулися жовніри княжого і кварцяного війська, здебільшого з татарських, волоських і драгунських корогов.
Вершулл не міг брати участь у нових сутичках: діставши при захисті обозу шість шабельних поранень у голову, він лежав напівмертвий у наметі; Володийовський же, хоч і був наче рак весь від крові червоний, не задовольнився зробленим і перший кинувся ворогові назустріч. Сутички продовжувалися до вечора; піхотинці зі своїх позицій і лицарі з головних корогов не утомлювалися цим видовищем милуватися. Випереджаючи один одного, воїни збивалися з татарами групами або поодинці, намагаючись кого тільки можна брати живими. Пан Міхал, схопивши і відвівши в табір чергового бранця, негайно повертався в гущавину бою, червоний його мундир миготів то в одному, то в іншому кінці поля битви. Скшетуський, мовби на дивину, здалеку вказав на нього Ланцкоронському: хоч із яким би з бусурманів стинався невеличкий лицар, той падав, начебто громом убитий. Заглоба, хоч пан Міхал і не міг його почути, з валу підбадьорював приятеля криками, час від часу звертаючись до жовнірів, які товпилися навколо: