Два гучні голоси – Яскульського та Жабковського – негайно підхоплювали: «…упадімо, браття, ниць», – і все військо продовжувало: «При новітнім одкровенні після ветхих таємниць». Співові вторив густий бас гармат; часом гарматне ядро з гудінням пролітало над балдахіном і ксьондзами, іншим разом, ударивши в зовнішній схил валу, обсипало їх землею, від чого Заглоба втягував голову в плечі і притискався до жердини. Натерпівся він страху – особливо коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді панувало мовчання і виразно чувся свист ядер, що летять зграєю, як великі птахи. Заглоба тільки дужче багровів, а ксьондз Яскульський, поглядаючи на поле, бурмотів, не в силі стриматися:
– Квочок їм мацати, а не з гармат стріляти!
Гармаші в козаків і справді були нікудишні, а ксьондз як колишній жовнір не міг байдуже дивитися на таке невміння та марну витрату пороху. І знову процесія вперед посувалася, поки не досягла благополучно кінця валів, – утім, ворог на вали особливого натиску й не чинив. Спробувавши посіяти сум’яття в різних місцях, а найбільше в окопах біля західного ставка, татари й козаки зрештою відступили на свої позиції й угамувалися, навіть одиночних кіннотників висилати перестали. Процесія тим часом остаточно зміцнила дух обложених.
Тепер усякому стало зрозуміло, що Хмельницький чекає прибуття свого обозу; втім, він зовсім упевнений був, що перший же справжній штурм буде увінчаний успіхом, і тому наказав спорудити лише кілька редутів для гармат, а більше ніяких облогових земляних робіт і не починав. Обоз підійшов наступного дня і вишикувався в кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Вірняків до самої Дембини; з обозом прийшли нові сили: відмінна запорізька піхота, що не поступалася турецьким яничарам, куди більш приготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.
Пам’ятний вівторок 13 липня минув в обопільних гарячкових приготуваннях; уже не залишалося сумнівів, що штурм неминучий: із ранку сурми, барабани та литаври в козацькому стані грали larum, а в татар гуркотів оглушливо величезний священний бубон, який називався балтом… Вечір настав тихий, погожий, лише з обох ставків і Гнізни піднявся легкий туман. Нарешті на небі блиснула перша зірка.
У ту ж хвилину шістдесят козацьких гармат гучно заревіли і незліченні полчища зі страшенним криком кинулися до валів – то був початок штурму.
Військо стояло на валах. Жовнірам здавалося: земля дрижить під ногами. Найстаріші воїни не пам’ятали такого.
– Господи Ісусе! Що це? – запитував Заглоба, стоячи поруч Скшетуського серед гусарів у прорізі між валами. – Начебто і не люди сунуть на нас.
– Ви, пане, як у воду дивитесь: ворог перед собою волів жене, щоб ми на них спершу картеч розстріляли.
Старий шляхтич почервонів, як буряк, очі його витріщились, а з вуст зірвалось одне-єдине слово, в яке він умістив усю лють, страх та інші почуття, що сколихнулися в ньому тієї секунди:
– Мерзотники!..
Воли, яких дикі напівголі чабани підганяли палаючими смолоскипами і батогами, збожеволівши від страху, стрімголов неслися вперед з жахаючим ревінням, то збиваючись докупи і прискорюючи біг, то розсипаючись, а то і повертаючи назад, але погоничі підганяли їх криком, палили вогнем, хльостали сирицевими бичами, і вони знову прямували до валів. Тоді вступили гармати Вурцеля, викинувши вогонь і залізо. Весь світ заволікся димом, небо почервоніло, злякана худоба розсіялася, немов од удару блискавки, половина попадала на землю, але по трупах її ворог ішов далі.
Попереду гнали бранців, що несли мішки з піском для засипання ровів; їх кололи піками в спину, обпалювали вогнем із самопалів. То були селяни з околиць Збаража, що не встигли сховатися від навали за міськими мурами, – не тільки молоді чоловіки, але і жінки, і старці. Вони бігли юрбою з лементом, із плачем, здіймаючи до небес руки, благаючи про співчуття. Волосся дибом піднімалось од цього виття, та не було тоді співчуття у світі: позаду в спини нещасним устромлялися козацькі піки, попереду обрушувалися снаряди Вурцеля, картеч рвала тіла на клапті, десятками валила додолу, а вони бігли, обливаючись кров’ю, падали, підводились і бігли далі: повернення не було, позаду котилася лавина козаків, за козаками – татари, турки…