Але не тому остовпів, що почув знайоме ім’я, – ніколи раніше йому не доводилося його чути, – він упізнав чоловіка, котрого, як Богунового приятеля, пригощав нещодавно в Ямполі.
Фатальна хвилина здивування коштувала відважному козацькому проводиреві життя; перш ніж він устиг опам’ятатися, Заглоба зі страшною силою торохнув його в скроню й одним махом звалив на землю.
Сталося це на очах у всього воїнства. Радісним крикам гусарів відповідав крик жаху, що вирвався в козаків; побачивши загибель старого чорноморського лева, задніпровці вкрай занепали духом і втратили бажання до опору. Кого не вирвав із ворожих пазурів Субаґази, той поліг – полонених тієї кошмарної ночі не брали зовсім.
Субаґази, переслідуваний легкою кавалерією старости красноставського, втікав назад у табір. Штурм по всій лінії укріплень було відбито – лише біля козацького табору ще шаленіла кіннота, послана втікачам навздогін.
Вигук радості й тріумфу струснув стан обложених, і громоподібні вигуки понеслися до небесних височин. Закривавлені, мокрі від поту, чорні від пороху воїни, запорошені пилом, із розпухлими обличчями і ще грізно зведеними бровами, із ще не згаслим вогнем в очах, стояли, обпершись на зброю, жадібно хапаючи ротом повітря, готові знову ринутися в бій за першим знаком. Але поступово й кавалерія почала повертатися з кривавих жнив на підступах до табору; потім на поле битви спустився сам князь, а за ним регіментарії, коронний хорунжий, пан Марек Собєський, пан Пшиємський. Весь цей блискучий кортеж повільно посувався вздовж окопів.
– Хай живе Ярема! – кричало воїнство. – Хай живе батько наш!
А князь схиляв на всі боки булаву і голову, не прикриту шоломом.
– Спасибі вам! Дякую! – повторював він голосом звучним і ясним.
Потім сказав, звернувшись до Пшиємського:
– Цей окоп великий занадто!
Пшиємський кивнув.
Так вожді-переможці проїхали від західного до східного ставка, оглядаючи поле бою, і вали, і ушкодження, заподіяні валам ворогом.
А слідом за кортежем княжі вояки в пориві збудження під голосні вигуки несли на руках у табір Заглобу як найбільшого тріумфатора, що того дня більше за всіх відзначився. Десятка два міцних рук підтримували важке тіло витязя, сам же витязь, червоний, спітнілий, розмахуючи для рівноваги руками, горлав:
– Ха! Всипав я перцю вражому синові! Навмисно кинувся навтьоки, щоб його приманити за собою. Побурлив Бурляй – досить! Так, шановні, треба було приклад показати молоді! Обережніше заради Бога, а то ж упустити й покалічити недовго. Гей, ви там, міцніше тримайте! Нелегко мені з ним довелося, вже повірте! Ох, шельми! Нині останній голодранець на шляхтича руку підняти сміє! От і дістають своє… Обережно! Пустіть, чорти!
– Хай живе! Хай живе! – кричала шляхта.
– До князя його! – вимагали інші.
– Слава!!!
Тим часом гетьман запорізький, повернувшись назад у табір, ревів, як поранений дикий звір, рвав жупан на грудях і роздирав лице нігтями. Уціліла в січі старшина оточила його в похмурому мовчанні, не вимовляючи на розраду ні слова, а він майже втратив розум. На губах виступила піна, п’ятами б’ючи об землю, він обома руками рвав на собі чуприну.
– Де мої полки? Де мої козаки? – хрипко повторював гетьман. – Що скаже хан, Тугай-бей що скаже! Видайте мені Ярему! Головою плачу – нехай саджають на палю.
Старшина понуро мовчала.
– Чому мені ворожихи перемогу пророкували? – продовжував ревіти Хмельницький. – Урізати відьмам шиї!.. Чому обіцяли, що Ярема мій буде?
Зазвичай, коли рик цього лева потрясав табір, полковники мовчали, але тепер лева було переможено й розтоптано, щастя, здавалося, його зрадило, і старшина осміліла.
– Ярему не здержиш, – похмуро буркнув Стемпка.
– Нас і себе погубиш! – промовив Мрозовицький.
Гетьман як тигр стрибнув на своїх полковників.
– А хто здобув перемогу під Жовтими Водами? Під Корсунем? Під Пилявцями?
– Ти! – зло кинув Воронченко. – Але там не було Вишневецького.
Хмельницький знову схопився за волосся.
– Я ханові обіцяв нині нічліг у замку! – у розпачі вив він.
На це Кулак відповів:
– Ти обіцяв, у тебе нехай і болить голова! Дивись, як би вона тепер із пліч не злетіла… А на приступ нас не жени, не губи рабів Божих! Валами оточи ляхів, шанці накажи звести для гармат, а то горе тобі.
– Горе тобі! – повторили похмурі голоси.
– Горе вам! – відповів Хмельницький.
Так розмовляли вони, і грізними, як гуркоти грому, були їхні слова… Скінчилося тим, що Хмельницький, похитнувшись, упав на купу покритих килимами овчин, що лежали в кутку намету.